24 квітня цього року могло б виповнитись 84 роки від дня народження Дмитра Пічкура — поета-лірика, публіциста та мудрого наставника, чиє ім'я нерозривно пов'язане з Калинопільщиною. На жаль, митець покинув цей світ передчасно взимку 2018 року, не дочекавшись свого ювілею, але його творчість і пам'ять про нього живуть у серцях читачів і шанувальників української літератури.

Дмитро Степанович народився у селі Розсохуватка, хоча офіційно в документах вказано 1941 рік, хоча сам поет стверджував, що це 1942-й, адже мати записала його на рік раніше, щоб він міг швидше піти на роботу. Його життєвий шлях був насиченим і різнобічним: від будівництва Кременчуцького водосховища та служби на ракетних майданчиках на Уралі до навчання на факультеті журналістики Київського університету. Саме після армії він обрав шлях творчості, ставши членом Національної спілки журналістів та письменників України.

Фото до матеріалу: 84 роки поету Дмитру Пічкуру: спогади про калинопільського лірика

Особливе місце в житті поета посідали його наставники — Василь Стус і Василь Симоненко. Саме зі Стусом Дмитро Пічкур познайомився під час військової служби у 1961 році, а лекції Симоненка слухав у школі робкорів при газеті «Черкаська правда». Ці зустрічі визначили його світогляд і творчий вектор, зробивши його одним із яскравих представників української літератури.

Особисте життя поета було сповнене глибокої любові та вірності. Його єдиною Музою та дружиною була Олександра Бойко, талановита педагогиня-україністка, яка знала напам'ять майже все Шевченкове. Після її смерті у 1992 році Дмитро Пічкур більше не одружувався, понад 20 років жив сам, зберігаючи пам'ять про кохану жінку. Багато його віршів присвячені їй, адже для нього любов була джерелом натхнення.

Творча спадщина митця вражає своєю різноманітністю та глибиною. Його вірші, які називають акварельними, музичними та щирими, стали піснями, а збірки поезій, такі як «Ще так до осені далеко», «Журавлиний берег», «Квіти для дружини» та «Підпалок», стали важливими сторінками в історії української літератури. Останніми роками поет жив у Вінниці взимку та в Катеринополі (нині Калинопіль) влітку, де продовжував писати, мріючи про повернення містечку його історичної назви.

Дмитро Пічкур помер у Вінниці і був похований у рідному селі Розсохуватка, поруч із дружиною, як і заповідав. Його спадок — це не лише збірки поезії та прози, а й приклад щирого служіння мистецтву та любові до рідної землі. Світла пам'ять талановитому сину Калинопільщини, який залишив по собі великий літературний слід.