85 років тому, у травні-червні 1936 року, радянська влада розпочала перший етап масової депортації польських сімей з державної прикордонної смуги в Казахстан. Зокрема, з Шепетівського району протягом 20 днів було переселено 384 родини. Загальна чисельність людей, які зазнали насильницького виселення під час цієї хвилі, становила 26 778 осіб.

Поляки, що традиційно населяли українсько-польське прикордоння, у очах комуністичного керівництва вважалися «неблагонадійним елементом». З метою деполонізації цих земель влада почала формувати ворожий образ поляка як шпигуна та шкідника. Пропаганда призвела до суцільної полонофобії, де польська держава та її громадяни стали синонімами ворогів на всій території СРСР.

Друга хвиля виселення з околиць Шепетівщини відбулася у серпні-вересні 1936 року, тоді з різних районів було вивезено ще 3 199 родин. Загалом за два місяці з 800-метрової смуги кордону було виселено 15 тисяч господарств, з яких 75,7% складали поляки. Депортація зазвичай відбувалася вночі, коли людям давали лише кілька годин на збір особистих речей та кухонного посуду.

Залишене майно часто грабували або забирали колгоспи. Людей завантажували у товарні вагони і вивозили до Казахстану, де їм довелося жити у землянках у холоді та голоді. Без дозволу НКВС переселенцям було заборонено залишати район проживання, а несанкціонований виїзд міг загрожувати кримінальною відповідальністю. Смертність від недоїдання сягала 16%, а діти у віці 12–14 років були змушені працювати, оскільки шкіл у місцях поселення не було.

Лише у 1956 році уряд прийняв рішення зняти з реєстрації депортованих осіб без права повернення в Україну. Ця заборона була введена для запобігання знелюднення казахстанських поселень. Історик Віктор Денінгхаус та спогади уродженця Шепетівки Станіслава Живуцького свідчать про те, як люди витримали боротьбу за існування, не втративши людського обличчя.

Депортація 1936 року залишається детально спланованою акцією Сталіна проти польської спільноти, яка однією з перших зазнала масових репресій. Нащадки цих подій та свідки історії можуть поділитися своїми родинними спогадами про трагічні події минулого.