Антон втратив три кінцівки, Дмитро загинув на його очах: захисник чотири роки чекав на зустріч з родиною побратима

Антон втратив обидві ноги та руку у березні 2022 року. Його побратим Дмитро, який йшов на кілька метрів попереду, загинув на місці. Усі ці роки, паралельно з протезуванням і реабілітацією у Німеччині, Антон мріяв про одне — знайти рідних побратима і розповісти, яким героєм був Дмитро.

Ця зустріч відбулася в межах проєкту "Я не забуду" на телеканалі "Дім". Ведуча — Ірина Хоменко. Антон 26-річний мешканець Черкаської області Антон Гладун у мирному житті мав стати будівельником. Спочатку він у ПТУ вивчився на плиточника-штукатура, потім здобув освіту за спеціальністю "Будівництво та цивільна інженерія".

У 2019 році, одразу після закінчення навчання, 20-річний Антон пішов на строкову службу в армію і підписав контракт. Хлопець брав участь у бойових діях на Донбасі. Починав піхотинцем, згодом став кулеметником. Два роки прослужив кулеметником, потім навчився на бойового медика і служив за цією спеціальністю.

Антон Повномасштабну війну Антон із бригадою зустрів на Донбасі. Брав участь у штурмах у районі міста Попасна Луганської області. Потім їхню бригаду направили до Харківської області, на Ізюмський напрямок.

27 березня 2022 року неподалік від села Кам'янка, що під Ізюмом, Антон Гладун внаслідок вибуху ворожої міни отримав найтяжчі поранення. Прийшов до тями через п'ять днів, уже в Харківському госпіталі. Хлопцеві ампутували обидві ноги та ліву руку.

"Я п'ять днів пробув у медикаментозному сні, схуд на 20 кілограмів. Поки спав, бачив страшні галюцинації. Мені здавалося, що нас штурмували і мене взяли в полон "кадирівці".

І що у цих "кадирівців" був дух, який так заморожував людей, що вони розсипалися на шматки льоду. А коли прокинувся, навіть злякався медсестри. Вона була в медичній шапочці, і мені здалося, що це "кадирівець", який хоче мене зарізати.

Потім ще пару днів мені здавалося, що якісь духи по стелі повзають. Це вплив морфію, сильних знеболювальних", — розповів він. Антон більш-менш спокійно сприйняв ампутацію ніг і руки.

Перші думки: головне, що живий, а далі все буде добре. Ірина Хоменко та Антон Гладун У харківському госпіталі Антон пробув два тижні. Цей район окупанти почали інтенсивно обстрілювати, і захисника евакуювали до рідних Черкас. У черкаській лікарні він пробув місяць, тут йому зробили реампутацію.

"Дуже добре, що я потрапив до Черкас, бо там рідні — батьки, сім’я, друзі. Усі постійно приходили до мене. Я постійно був на позитиві", — згадує Антон.

Далі була двотижнева реабілітація у Львові. Післяопераційні рани швидко затягнулися, і Антон поїхав на реабілітацію та протезування до Німеччини. Тут він пробув 2 роки та 8 місяців.

Отримав протези ніг і руки, навчився ходити і повернувся до України. Антон на реабілітації Зараз Антон переїхав зі свого рідного села до Черкас, де придбав квартиру. Живе сам і всі домашні справи виконує самостійно.

Мамі, сестрі та друзям дозволяє приїжджати лише як гостям, а не помічникам. "Квартира зручна для мене. Я переробив лише ванну, душ зробив під себе. Купатися, в туалет сходити можу сам, мені не потрібна допомога.

Можу приготувати собі їжу. Користуюся кур'єрською доставкою продуктів, це зручно", — перелічив він. Антон Антон Щобільше, Антон почав займатися стрільбою з лука.

18 квітня у Львові він взяв участь у своїх перших змаганнях — у командній боротьбі посів четверте місце. "Спочатку був олімпійський лук, зараз стріляю з блочного лука. Тренер зробив мені на протезовану ліву руку пристосування, щоб було зручно стріляти.

Приємно прийти туди, з хлопцями-ветеранами поспілкуватися. Це не те що сидіти вдома і щоб дах їхав", — поділився він. Велика мрія ветерана — потрапити до збірної України та виступити на Паралімпіаді.

Антон Найближчі плани — перейти на високі протези для ніг. Антон зізнався, що для цього він сів на дієту, щоб схуднути. "Я ж повернувся в Україну рік тому, тож їв усе, що хотів — бургери, піцу.

Тепер живіт трохи дає про себе знати, і спині важче, і ходити важче. Хочу схуднути хоча б до 70-75 кілограмів, щоб уже на високих протезах ходити", — сказав він. Також у планах — знайти роботу.

У цьому плані Антон поки що тільки шукає себе. Вступив до університету на спеціальність "Водні біоресурси та аквакультура", але вже зрозумів, що майбутнє хоче пов'язати з фінансами. "Я трохи починав занурюватися в IT-сферу, але потім перегорів цією ідеєю.

Можливо, це буде щось пов’язане з фінансами. Зараз навчаюся, обрав спеціальність "Водні біоресурси та аквакультура", але мені це теж не дуже подобається. Проте я закінчу навчання, але не знаю, чи буду далі працювати в цій сфері, не дуже себе в ній бачу.

У планах до 30 років точно ще піти кудись вчитися", — зазначив захисник. І, звичайно, Антон мріє про сім'ю, дітей. Антон Дмитро Коли 27 березня 2022 року Антон Гладун отримав поранення, поруч з ним був 26-річний побратим Дмитро Кравченко, який йшов на кілька метрів попереду, наступив на ту саму міну і загинув на місці.

"Це все сталося на моїх очах, Дмитро йшов переді мною, в останню секунду я побачив цю міну, але вже не було часу зреагувати, бо щойно я її побачив, одразу стався вибух", — згадує захисник. Антон хотів зустрітися з родиною Дмитра, щоб підтримати їх і розповісти про їхнього героя. З цим проханням він звернувся до команди "Я не забуду".

І зустріч відбулася в студії проєкту, куди приїхали мама і сестра Дмитра. Дмитро Кравченко родом з Умані. Після школи вступив до Талянківського агротехнічного коледжу.

Але щойно закінчив у 2016 році — одразу пішов захищати Україну. Дмитро з дитинства мріяв стати військовим. Коли 2014-го почалося російське вторгнення, прикладом для нього став вітчим, який брав участь в Антитерористичній операції (АТО/ООС) на Донбасі. Вітчим повернувся 17 липня 2016 року, і тоді Дмитро зізнався матері, що вже проходить медичну комісію.

Хлопець мріяв потрапити до 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. "У нас був хлопець, який служив у 95-й бригаді. І коли він повернувся, то був мужнім, гарним хлопцем. І Діма казав, що буде тільки в 95-й бригаді.

І коли він дізнався про відбір у Черкасах, що потрапляє саме в 95-ту бригаду, то був щасливий", — розповіла Ірина Панасенко, мама Дмитра. Хлопець приєднався до 95-ї бригади та майже шість років служив у 13-му батальйоні. "Йому подобалися саме бойові виходи.

Була можливість десь при штабі влаштуватися, з паперами сидіти. Йому це було нецікаво. Перша поїздка на передову мала тривати кілька місяців, а затягнулася майже на рік.

Але коли Діма вперше приїхав у відпустку, ми побачили, як сильно він змінився. Коли він спав, то міг кликати когось вночі, при кожному дотику здригався. А потім уже з роками почав звикати до всього", — поділилася Оксана Кравченко, сестра Дмитра.

Хлопець дуже важко переживав загибель побратимів. Про це він ділився тільки з вітчимом, бо той теж пройшов фронт. Дмитро На початок повномасштабної війни молодший сержант Дмитро Кравченко вже був командиром кулеметного відділення.

"Одного разу його відпустили додому. І перші дні він не сідав з нами за стіл їсти, бо не міг втримати чашку — так тремтіли руки. Я потім зрозуміла — це від кулемета.

Навіть вдома він цілими ночами не спав: він грав у стрілялки, бо в нього постійно в голові була війна", — згадує мама. Кілька днів відпустки Діма не виходив з дому, бо йому було важко бачити людей, які під час такої війни живуть своїм життям. "Він думав, що на нього всі дивно дивляться. Ніби інше життя, інша реальність.

Він навіть ніколи не приїжджав у формі, завжди в цивільному одязі, щоб на вулиці на нього не звертали увагу. Але наших військових все одно видно, вони виділяються", — додала сестра. Дмитро Остання розмова Дмитра з сестрою відбулася за два дні до його загибелі.

Він передчував свою смерть. "Діма сказав, що я сам уже не приїду додому, мене привезуть. Тобто він уже розумів, що ситуація надто критична.

Я, звичайно, йому казала: ні, такого не може бути, не кажи так. А він попросив: зателефонуй мамі, попрощайся за мене. Звичайно, я мамі про це не розповідала.

Навіть за місяць до цього він казав, що загине. Жартував, що будуть якісь виплати від держави, і не потрібно буде їхати на полуницю до Польщі, щоб заробляти гроші", — поділилася Оксана. 27 березня родина дізналася, що Дмитро загинув.

Дмитро Після смерті сина на фронт пішов його вітчим. Нещодавно у нього була травма — розрив зв’язок на нозі. Він 10 днів лікувався вдома, і як тільки почав трохи ходити на милицях, одразу поїхав на службу. "Хоча й на милицях, але він там. Він перебуває за 20 кілометрів від “нуля”.

Зараз він пересувається переважно на своїй машині, яку взяв з дому", — уточнила Ірина. У 2023 році Оксана народила сина, він — повний тезка її брата Дмитра. Хлопчика назвали теж Дімою і записали на дівоче прізвище матері — Кравченко.

"У нас у будинку є куточок, де зберігаються речі Діми: прапор, шеврони... Коли син був зовсім немовлям, десь місяців п'ять, він постійно дивився на ці шеврони і ручками тягнувся. Коли почав повзати, то вже тягнув тактичні навушники Діми, шапку.

Тобто у нього якась тяга, хоча він не знає дядька, але буде рости і дізнаватися більше. Постійно ходимо з ним на могилу до брата. Я вважаю, що мій син повинен з самого дитинства знати, яким був його дядько, щоб це передавалося з покоління в покоління.

Адже завдяки таким хлопцям, як мій брат, ми зараз можемо з вами тут сидіти, мій син може рости і у нього може бути майбутнє", — наголосила Оксана. Подробиці того трагічного дня Антон Гладун поділився подробицями того трагічного дня — 27 березня 2022 року. Підрозділ, у якому служили Антон і Дмитро, перебував неподалік від Ізюма — між селами Кам’янка та Довгеньке.

Це був період запеклих боїв за Ізюм, який намагалися захопити окупанти. (Ізюм був окупований російськими військами вже 1 квітня. Місто вдалося звільнити через шість місяців під час Харківського контрнаступу ЗСУ).

Обстріли тривали постійно. 26 березня українські захисники відбили кілька великих штурмів росіян, які наступали колонами танків і бойових машин. У цих боях активну участь брали й Антон з Дмитром. 27 березня близько полудня бійці рухалися в бік села Довгеньке.

Зайшли в ліс, над ними літали ворожі дрони "Орлан", спостерігали. "Ми якраз сіли трохи перекурити. Я у Дмитра попросив сигарету, він мені подарував пачку трофейних сигарет.

Ми йшли лісом, до Довгенького залишалося десь 4-5 кілометрів. Переді мною йшов Діма, ззаду ще хлопці. Йдемо, я дивлюся на землю і бачу цю міну.

Діма зупиняється неподалік від неї. Буквально секунда — і я просто бачу цей вибух. Після цього я впав на землю і вже нічого не пам’ятаю, зовсім. Прокинувся в харківському госпіталі через тиждень.

Почав зв’язуватися з побратимами, і тільки тоді дізнався, що Діма загинув. Це був сильний удар. Я зовсім не переживав через свою ампутацію. Мені було дуже погано на душі через загибель Діми.

Він загинув за Україну, за нас з вами. Цей біль не описати словами. Він був дуже хорошою людиною", — поділився Антон.

Попередні випуски проєкту "Я не забуду":