Документальний фільм Netflix про морську піхоту США нагадав нам про важливу проблему, яку часто ігнорують. У ньому розповідається про психологічні виклики військових, які не лише страждають від ПТСР, але й відчуття сорому за неучасть у реальному бою. Це стосується не лише тих, хто не потрапив на фронт, а й тих, хто пройшов важке навчання, але так і не бачив війни очима. Такий екзистенційний розрив може призвести до депресії та знецінення власного внеску.

У нашій країні на п'ятий рік війни сформувалася чітка рольова модель ветерана. Це сильний, брутальний чоловік з бородою, який зображений на білбордах і рекламі. Такий образ ідеально пасує до стереотипів, але не відображає реальності української армії. Наші військові приходять із цивільним досвідом, своїми звичками та манерою одягатися, і війна не змінює їх миттєво до ідеального стандарту.

Армія — це складна система, де кожен бійця на передовій забезпечують кілька фахівців у тилу. Хтось ремонтує техніку, хтось займається логістикою, обліком, обслуговуванням дронів або готує їжу. Більшість із них можуть ніколи не побачити стрілецького бою, але вони є частиною тієї дамби, що захищає країну. Їхній внесок часто залишається непоміченим через призму глорифікації лише бойових подвигів.

Сучасна агітація часто звертається до неіснуючої аудиторії, оскільки ті, хто хотів знайти свою зграю, вже давно служать. Залишилися в тилу люди з іншим мисленням — фаталісти, які йдуть за принципом «покличуть — піду». Їх лякає пафос і героїзація, вони хочуть розуміти правила гри та реальні обов'язки. Пафос може викликати у них відчуття хаосу, тоді як спокійне та структурне пояснення допоможе заробити довіру.

Глорифікація служби робить армію заручницею стереотипів, де одні бояться рольових моделей, а інших лякають. Коли сім'ям пояснюють, що служба не вичерпується лише формами участі на фронті, їм закидають, що їхнє життя «несправжнє». Нам потрібна ревізія цих образів, щоб у них помістилися технарі, механіки, діловоди та програмісти.

Війна — це колективний вид спорту, де кожен отримує свою частку визнання. Сором за неучасть дістанеться лише тим, хто вирішив, що армія обійдеться без нього. Нам потрібно створити середовище, де кожен матиме право пишатися своєю службою, незалежно від того, чи стріляє він, чи працює в офісі, чи обслуговує техніку.