Бійця 128-ї бригади Олександра «Айдара» про 10 років війни: «Ворог веде себе не по-людськи»

Понад десятиліття на війні пройшов командир роти 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади Олександр із позивним «Айдар». Він пройшов шлях від цивільного автомеханіка до досвідченого військового, який сьогодні тримає оборону на передовій та навчає інших. У розмові з Суспільним військовий розповів про перші бої, важкі поранення та те, що насправді допомагає вистояти на фронті.

До повномасштабного вторгнення Олександр займався машинами і мав власну станцію техобслуговування. Він планував розширювати бізнес, але початок повномасштабної війни змінив його життя назавжди. Спочатку він розраховував на кілька місяців боїв, вірив, що ситуація швидко вляжеться, але війна затягнулася. У травні 2014 року, коли ще не було армії, він пішов добровольцем у батальйон «Айдар».

Мотивацією для вступу на фронт були патріотизм та бажання захистити закон. Олександр розумів, що не може дозволити собі хаос, погрози та вбивства на своїй землі. Його бентежило те, що Крим вже фактично був відіграни, і він пішов, щоб захистити територію, навіть коли армія була слабкою та не згуртованою.

Перше серйозне поранення Олександр отримав у жовтні 2014 року. Під час переслідування групи ДРГ снайпер зачепив розтяжку саморобного вибухового пристрою. Осколки вразили ногу, знищили автомат і пошкодили каску. Попри біль, він сів за кермо і вивіз поранених побратимів до лікарні. Реабілітація тривала пів року, оскільки було сильно пошкоджено м'які тканини та нервові закінчення.

Згодом воїн перевівся до 128-ї бригади, де служили його батько і дядько. Для нього це був крок до більшої системності та стабільності. У новій бригаді він побачив згуртований підрозділ з багатою технікою та налагодженою логістикою. Це сильно мотивувало і змінило його бачення війни. Відчуття потужної колони бронетехніки в роті, де їх лише 10–11 одиниць, залишилося в пам'яті.

Повномасштабне вторгнення 2022 року стало несподіванкою лише за масштабами. Олександр очікував атаки на Донбас, але не передбачив прориву на Київ та розгорнення боїв по всьому фронту. На початку війни не було зв'язку, і інформацію доводилося «вихоплювати» шматками. Це створювало величезний моральний тиск, адже не було чіткого розуміння, де ворог, а де свої.

Війна змінилася технологіями, дронами та інформаційною боротьбою. Ворог активно використовує дезінформацію, щоб деморалізувати захисників. Олександр застерігає: не варто вірити всьому, що чути в соцмережах чи на телебаченні. Важливо сприймати інформацію дозовано лише з перевірених джерел, інакше це може призвести до негативних наслідків.

Ставлення до ворога також змінилося. Раніше Олександр поважав росіян як людей, але зараз він бачить у них агресивну силу, яка порушує закони війни. Ворог вбиває мирних жителів, медиків та дітей. Таке нелюдяне поводження викликає бажання знищити агресора, але військові все одно беруть їх у полон для обміну.

Страх є нормальним інстинктом самозбереження, але паніка — це вже погано. Олександр наполягає, що всі бояться, і це нормально. Важливо не панікувати, а чітко розуміти завдання та діяти. Новачків на фронті ретельно навчають, щоб вони не панікували в окопах і розуміли, що робити. Це підвищує ефективність підрозділу.

Олександр вважає, що зарплата військових на передовій є принизливою порівняно з доходами політиків. Він пропонує збільшити відпустки, покращити медичну допомогу та психологічну підтримку. Це допоможе зменшити кількість самовільних залишень частин. Головне — щоб суспільство звикало до ветеранів, які бачили смерть за метр від себе, і поважало їх.

На завершення Олександр мріє про мирне небо та повернення до кордонів 2014 року. Після війни він планує або залишитися на службі, або відкрити бізнес на благо відбудови країни. Головне для нього — щоб війна закінчилася, і українці знову могли жити, а не виживати.