На тлі ескалації конфлікту на Близькому Сході та оголошення США про перехід до нового етапу операцій проти Ірану, Китай залишився в ролі спостерігача, відмовившись від очікуваної військової допомоги своєму стратегічному партнеру. Попри десятиліття тісних економічних зв'язків та обіцянки підтримки суверенітету, Пекін обрав курс на повну стриманість, що стало несподіваним ударом для іранського керівництва.

Китай та Іран будували свої відносини на основі 25-річного плану інвестицій, за яким Пекін отримав доступ до іранської нафти в обмін на будівництво інфраструктури. Близько 90% іранського нафтового експорту йде до Китаю, а розрахунки здійснюються в обхід західних санкцій через спеціальну бартерну схему. Ця тісна інтеграція створила у Тегерані впевненість, що у разі загрози Пекін надасть реальну підтримку, зокрема сучасні системи протиповітряної оборони.

Фото до матеріалу: Чому Китай не поспішив на допомогу Ірану: прагматизм проти союзницьких обов'язків

Однак очікування іранців не справдилися. У відповідь на напади китайське МЗС висловило лише стурбованість і заклики до припинення вогню, уникнувши будь-якого засудження дій США чи Ізраїлю. Навіть коли іранська журналістка емоційно запитала про конкретні кроки допомоги, отримала лише стандартну відповідь про готовність до переговорів. Китай не надав жодних доказів передачі озброєння, залишивши проєкти постачання ракет лише на папері.

Така позиція Пекіна зумовлена прагматичними інтересами, а не слабкістю. Втягування у війну зі США через Іран загрожує економічними втратами та руйнуванням відносин з іншими партнерами на Близькому Сході, зокрема Саудівською Аравією та Ізраїлем. Китай намагається уникнути нової лінії напруженості, зберігаючи доступ до ринків та технологій, а також готуючись до можливих зустрічей з адміністрацією Трампа.

Ситуація з Іраном чітко демонструє нову модель китайської зовнішньої політики, де економічна вигода переважає над військовими гарантіями безпеки. На відміну від США, які десятиліттями будували мережу союзів, Китай позиціонує себе як країну, що не дає офіційних гарантій безпеки, але готову інвестувати в економіку партнерів. Такий підхід дозволяє Пекіну зберігати гнучкість та уникати ризиків, залишаючись головним покупцем ресурсів навіть у разі зміни режиму в Тегерані.