День побєди…України

День побєди…України Істерія навколо параду в Москві, яку самі ж росіяни і накрутили, оголивши всі вразливі обʼєкти заради посилення системи ППО навколо Красної площі, погрожуючи ударами по Києву (наче це щось нове) і черговим застосуванням «Орєшніка», завершилась тим, що росіянам довелось просити президента США поторгуватись з українцями, щоб ті дозволили провести парад на честь найбільшого російського свята. Росіяни знають, що їм довелось просити дозволу.

Що ні дзвінок Трампу, ні односторонньо оголошене перемир’я, ні погрози європейським дипломатам не спрацювали. Росію примусили до поступок – поки що в дрібному питанні параду, але хто знає, що буде завтра. Вперше з часу зірваного бліцкригу та наступу на Київ, потопленої «Москви», з часу звільнення Харківщини і Херсона, операції «Павутина», Україна здобула переконливу перемогу над основою російської національної ідеї – уявленням про власне “вєлічіє”.

Усвідомлення цього “їстиме” їх сильніше, ніж втоплений флагман Чорноморського флоту, спалені літаки стратегічної авіації чи підпалені дроном штани Путіна на параді. Росія сама загнала себе в пастку цього страху і невпевненості. Адже успіх атаки на парад у Москві був зовсім не гарантованим. Дуже й дуже ймовірно, що така кількість ППО, яку натягнули в Москву з усієї Росії, змогла б відбитись від хвилі українських дронів.

Яких поки що не настільки багато, щоб гарантовано перевантажити російські спроможності. Власне, не був гарантований і результат цього удару, навіть успішного. Адже кадри палаючої Красної площі і поранених псевдоветеранів (для росіян це “псевдо-” не має значення, їм важливіші зовнішні атрибути) могли стати як ударом по моралі, так і приводом для мобілізації сил і ресурсів заради захисту національного міфу.

Натомість же, Путін “моргнув першим” і вперше за сотні років власної історії, російський правитель знову мусив просити в хана метафоричний “ярлик” (дозвіл) на демонстрацію свого статусу. Поки що цей хан сидить у Вашингтоні, але хто знає, що буде далі. Всього рік тому достатньо було одного допису Трампа в Truth Social, щоб Україна погодилась на російські вимоги.

Тепер же доводиться не лише телефонувати Трампу з проханням якось повпливати на українців, а й чекати доки представники Трампа поторгуються з українською делегацією і виконати те, до чого домовились без Росії – заплатити звільненням 1000 полонених і втертися після дошкульного указу президента України про дозвіл на парад – з чітко окресленими межами цього дозволу.

Жалюгідний коментар Пєскова про те, що “за знущання над великою перемогою воздасться” є зайвим тому доказом. Це саме те, чого росіяни прагнули для себе, буквально марили тим, що зможуть домовитись з Трампом без участі України та ЄС, а опісля поставлять нас і наших союзників перед фактом. Натомість вийшло так, що навіть шалені ціни на нафту внаслідок іранської авантюри не рятують російський бюджет від катастрофічного зростання боргу, а найважливіший ритуал російського державного міфу тепер залежить від того, в якому настрої прокинеться український Генеральний штаб і чи сподобаються українцям запропоновані подарунки.

З реакції російських “воєнкорів” можна зрозуміти, що історія з дозволом на парад стане ще однією насіниною, яка на ґрунті їхнього шовіністичного страху, своїм корінням розриватиме фундамент російської державної ідеї. Це, звісно, не відбудеться ні швидко, ні само собою. Жоден саркастичний указ Володимира Зеленського не компенсує ані його власних прорахунків перед і на початку повномасштабної війни, ані шкоду від колосальних масштабів корупції та ручного управління державою з боку його найближчих друзів та бізнес-партнерів.

Зарано списувати з рахунків і саму Росію, яка зараз, як той щур зі спогадів Путіна, загнана в кут і не має іншого виходу, як кинутись у самовбивчу атаку, щоб отримати шанс на порятунок. Але попри все, ми отримали з цієї історії максимум можливого – не лише повернення додому 1000 наших людей, а й очевидне свідчення того, що Росію можна зламати, якщо робити це достатньо наполегливо і послідовно.