Український конструктор-аматор з каналу ProjectAir успішно реалізував амбітний проєкт відтворення принципу автожира 1950-х у масштабі радіокерованої моделі. Ентузіаст пройшов шлях від крихітного прототипу до велетенського літака, який випробував межі фізичних законів та масштабування авіаційної концепції.

Ідея проєкту надихнута довоєнною авіаційною романтикою, коли інженери серйозно обговорювали створення авіалайнерів на основі автожира. Цей апарат має вільно обертові лопаті, що розкручуються від зустрічного потоку повітря, ніби вітряк, дозволяючи злітати коротше за літак і летіти швидше за вертоліт. Проте історичний проєкт так і не втілився в життя, натомість надихнув сучасного конструктора на серію жорстких краш-тестів.

Перший прототип із пінопластовим фюзеляжем та лопатями з дрону зазнав невдачі вже при першому кидку, відірвавши одну лопать. Ця помилка виявилася корисною: стало зрозуміло, що потрібні карбонові елементи та потужніші батареї. Після кількох вечорів у майстерні версія 1 все ж піднялася в повітря, виявившись примхливою, але здатною до польоту.

Друга версія значно ускладнилася: ротори змістили вбік для стійкості, лопаті вирізали методом гарячого дроту, а шарнірні алюмінієві кріплення дозволили їм амортизувати при ударах. Попри обнадійливі польоти, сильний вітер розніс машину, залишивши уламки для аналізу та висновків.

Третя, найбільша версія стала справжнім інженерним викликом. Фюзеляж із 25-міліметрового пінопласту та карбонові труби не дозволили апарату розігнатися з колісного візка. Ручний запуск при температурі −4°C та вітрі дав лише кілька метрів польоту, після чого потужний мотор впиралася у лобовий опір крутних лопатей.

Підсумок проєкту однозначний: три покоління рішень та три літаки привели до висновку, що автожири краще літають на меншому масштабі. Велика версія не скорила небо, але дала чітке розуміння того, чому історичні авіалайнери на автожирному принципі так і залишилися на кресленнях.