Герой із Кропивницького: історія Сергія Савченка, який загинув на 16-й день війни

Сергій Савченко, 52-річний шахтар із Кропивницького, загинув 12 березня 2022 року на 16-й день повномасштабного вторгнення. Він був стрільцем військової частини А7340, яка захищала аеродром Канатове поблизу Кропивницького. Ракетний обстріл забрав життя досвідченого воїна, який протягом усього життя вірив у незалежність України та готовий був відстоювати її будь-якою ціною.

Дружина загиблого Наталія Савченко пригадує чоловіка не лише як військового, а як людину з незламним характером. Вони були знайомі з дитинства, разом навчалися в школі та співали в хорі, а їхнє кохання тривало 33 роки. Сергій пройшов шлях від гірничого робітника до заступника головного інженера Інгульської шахти, де працював понад 20 років. Колеги поважали його за принциповість та вміння плекати українську ідентичність навіть у складних умовах.

Попри те, що Сергій не брав участі в АТО, він неодноразово звертався до військкомату з проханням про мобілізацію. 24 лютого 2022 року, дізнавшись про початок війни, він без вагань пішов до військкомату, де його зустрів і син Дмитро. Обидва чоловіки одразу вступили до лав територіальної оборони. Наталія згадує, що чоловік був воїном за своєю природою, справедливим і рішучим, і вона ніколи не відмовляла його від цього рішення.

Трагедія сталася після короткої відпустки, яку Сергій провів із родиною 8 березня. Наступного дня він вирушив на чергування, а 12 березня під час масованої ракетної атаки на Кропивницький його частина зазнала удару. Наталія дізналася про загибель чоловіка від сина, який був знятий з чергування і привіз цю звістку додому. Офіційне підтвердження прийшло пізніше, але біль втрати став нестерпним для родини.

Сьогодні Наталія Савченко мешкає в Івано-Франківську, куди переїхала у 2025 році. Вона порівнює ставлення до родин загиблих у різних регіонах і відзначає, що на Заході України підтримка є більш системною та людяною. Місцева громада допомагає їй переживати біль через творчість, спілкування з іншими родинами та участь у спільнотах. Жінка продовжує малювати, відвідує театр і намагається зберегти пам'ять про чоловіка, який любив Україну понад усе.

Син Наталії, Дмитро, також продовжував службу після загибелі батька, перебуваючи в оточенні під Тошківкою, але згодом звільнився через сімейні обставини. Наталія наголошує, що війна не закінчиться, поки ворог на землі, і вірить, що всі воїни, які віддали життя за країну, заслуговують на світлу пам'ять та рай. Вона закликає не забувати про загиблих і підтримувати українську ідентичність у всіх регіонах.