Історії родин, що повернулися з окупованої Херсонщини: страх, погрози та шлях до безпеки

Родинам з лівобережжя Херсонщини вдалося виїхати на підконтрольну Україні територію після чотирьох років в російській окупації. Їхні історії наповнені деталями, що свідчать про систематичні порушення прав людини: від обшуків у дитячих шафах до примусової мілітаризації шкіл та погроз відібрати дітей.

Тетяна разом із чоловіком та двома доньками чотири роки прожила в окупації на лівобережжі Херсонщини. Вони мешкали в невеликому селі біля Дніпра, де їхній город виходив прямо до річки. Та після приходу російських військових це місце перестало бути безпечним, оскільки ті повідомили, що будуть мінувати берег.

У селі почала зʼявлятися російська техніка, а згодом почалися регулярні обшуки. Військові заходили до будинків зі зброєю та перевіряли все, що бачили: відкривали шафи, заглядали в піч, перевертали речі. Найбільше жінка боялася за дітей, адже донькам зараз 11 і 13 років, і весь період окупації вони провели в постійному страху.

Тетяна майже не відпускала їх самих із дому, особливо хвилювалася за старшу доньку, оскільки російські військові звертали особливу увагу на дівчат-підлітків. Її викликали і сказали, що доньки повинні піти до російської школи, інакше можуть забрати дітей і відправити в інтернат. Для Тетяни це стало останньою краплею, і сімʼя вирішила виїжджати.

Вікторія та її родина жили у селі Приморське, що на Херсонщині, і довго намагалися триматися за свій дім. Але з кожним місяцем перебування там ставало нестерпнішим, особливо через страх за старшого сина Олега. Коли йому виповнилося 18 років, він пішов у російський військкомат, де почув: «18 років? Йди воюй».

Тоді Олег вступив до університету, щоб отримати відстрочку, але був змушений асимілюватися з російськими правилами та ідеями. Треба було махати російським прапором на заходах і брати участь у пропагандистських поїздках до Москви, щоб до нього ставилися «нормально». Навіть заохочення мало свою ціну: за участь у таких заходах студентам обіцяли закривати заліки.

У школі ситуація була не менш важкою, адже з перших днів окупації туди зайшли російські військові й одразу заявили, що тепер усе інакше. Про це їй розповідав середній син Андрій. «Коли змушували з прапорами стрибати, кричати «Росія – наш дім» і «Путін – наш батько» – він намагався оминати, як міг, усі ці заходи», – каже Вікторія.

Крім того, ввели проросійські предмети, а навіть дитсадок не був безпечним. Батьків на територію не пускали – дозволяли лише передавати дитину на вході під наглядом охорони. Проте вимагали кошти на реалізацію пропагандистських заходів, зокрема на костюми, які замість звичайних дитячих нарядів адміністрація садочка закупила для дітей радянську військову форму.

Анатолій Красков, житель Таврійська в Херсонської області, не одразу зрозумів, що його життя змінилося. У перші дні повномасштабного вторгнення він продовжував працювати, бо треба було годувати дітей. Згодом стало важче – і з продуктами, і з грошима. Прийшла окупаційна влада, і коли почали зʼявлятися варіанти заробітку, він брався за будь-яку роботу, але принципово відмовлявся працювати на окупаційну владу.

Повернувшись до Таврійська, чоловік помітив, що у місті ввели жорсткіші обмеження. Одного разу його схопили російські військові й відвезли в поле, де його били майже всю ніч, питали, де ЗСУ, хто з ними контактує. Страх за дітей підсилювався тим, що поряд стояли гаубиці, тож уночі діти здригалися від кожного пострілу.

Він ухвалив рішення виїжджати і 15 вересня 2025 року рушив до України. Дорога була важкою: дві доби їхали, він не спав, постійно думав, що нас можуть не пропустити. Тепер сімʼя в безпеці, і діти потроху відновлюються після пережитого, відчуваючи свободу.

Після всього пережитого ці люди опинилися в одному місці – шелтері благодійної організації Save Ukraine, де зараз живуть родини, які виїхали з окупації. Для них це не просто тимчасове житло, а простір, де вперше за довгий час зʼявляється відчуття безпеки. Тут їм допомагають відновити документи, оформлюють фінансову підтримку та надають гуманітарну допомогу.

Окремо працюють із психологічним станом. З дітьми займаються психологи, арт-терапевти та інші фахівці, які допомагають їм поступово виходити зі стану страху. Дорослим допомагають не лише пережити цей період, а й стати на ноги: шукають роботу, допомагають опанувати нові навички, знайти житло. Підтримка не закінчується одразу після евакуації – людей супроводжують і далі, поки вони не зможуть самостійно себе забезпечувати.