Історикиня мистецтва Оксана Семенік — про власну історію Чорнобиля, що триває

Історикиня мистецтва Оксана Семенік — про власну історію Чорнобиля, що триває 26 квітня увесь світ вшановує пам’ять про одну з найбільших катастроф в історії людства — аварію на Чорнобильській АЕС, що сталася рівно 40 років тому. У цей день власною історією, пов’язаною з Чорнобильською трагедією, ділиться постійна авторка Vogue Ukraine Оксана Семенік — історикиня мистецтва, дослідниця українського мистецтва ХХ століття та Чорнобильської катастрофи, співкураторка виставки "Чорнобиль.

Обʼєкт укриття", що 24 квітня відкрилася в Українському Домі. Оксана Семенік біля Чорнобильської АЕС (фото Лілії Лилик) Для мене аварія на ЧАЕС — це історія, з якою я народилася. Мій батько походить із села Новосілки Київської області, що за річкою Уж, за кілька кілометрів від Чорнобиля.

Після трагедії воно потрапило до Зони відчуження, і його родину відселили в селище Здвижівка на Київщині, звідки родом моя мама. Там вони і познайомилися, а в 1997 році народилася я. У віці, коли я ще себе не пам’ятаю, ми вже їздили в "чорнобильську" лікарню (Національний центр радіаційної медицини у Києві), де ми із сестрою проходили повний медичний огляд.

Там, зокрема, нам вимірювали рівень цезію-137 в організмі. Це було настільки звичним для мене, що я дивуюся, коли дізнаюся, що в людей його немає. Для мене знання про аварію на ЧАЕС — це так само нормально, як усвідомлювати, що після літа настає осінь.

Гелікоптер, що брав участь у ліквідації аварії Про те, що сталося на ЧАЕС, що означає радіація, чому нас перевіряють у лікарнях і чому ми "діти Чорнобиля", у родині не говорили. Я лише згодом, уже в середній школі, почала розуміти, що це щось особливе. Бо коли в селі, звідки моя родина, де жила моя бабуся, одна половина — "з Чорнобиля", а інша — зі "старого села", це нікому не здається дивним. З тими, хто постраждав, теж ніхто нормально не говорив у 1986 році: що саме сталося на ЧАЕС, як діє радіація, наскільки забруднена земля.

Часто ці наративи змінювалися від крайності до крайності: можна було почути, що дарма відселили людей — мовляв, там же якось живуть самосели. Багато хто дізнався, що сталося насправді, лише після серіалу HBO 2019 року — як би це парадоксально не звучало, адже серіал зміг просто пояснити, що відбулося з реактором. Хоча я його не дуже люблю — там багато гіперболізації, і його не можна сприймати як документалістику.

Тому в причинах і самій історії я розбираюся й досі. Символічно, що моя прабабуся ніколи не хотіла згадувати й розповідати про Голодомор та Другу світову війну, моя бабуся та мама не дуже хочуть говорити про Чорнобиль, а я вже розумію, що не захочу розповідати своїм дітям про російсько-українську війну. Покинутий парк у Прип’яті Я вперше потрапила в Зону відчуження в 13 років.

Взагалі відвідувати Зону до 18 років заборонено, але в поминальні дні можна було брати дітей і їздити з ними на могили предків. Я добре пам’ятаю першу поїздку: як на КПП "Дитятки" ми дуже довго стояли в черзі, бо було багато легкових автомобілів, які теж хотіли проїхати на кладовища. Село Новосілки розташоване за річкою Уж, перед містом Чорнобиль.

Я пам’ятаю, що тоді, у 2000-му, мене вразила краса природи — усе було зелене й квітуче. Моя прабабуся ніколи не хотіла згадувати про Голодомор та Другу світову війну, моя бабуся та мама не дуже хоче розповідати про Чорнобиль, а я вже розумію, що не захочу розповідати своїм дітям про російсько-українську війну Коли ми їхали вперше, чомусь я думала, що мені там має бути сумно і страшно — а мені, навпаки, було все цікаво й не хотілося повертатися додому.

Ми заходили в будинки родичів, у школу, на кладовище, у магазин, у медпункт, потім поїхали до Чорнобиля їсти морозиво і в музей "Зірка полин", ходили до річкового порту, спускалися до річки Уж, коли вже вечоріло. Ми дуже довго гуляли — здається, ледь не останні тоді виїхали. Я часто згадую хату батька.

Вона доволі непогано збереглася на той час. На неї, на відміну від багатьох інших, не впали дерева, хата не розвалилася від старості, і всередині було навіть безпечно перебувати. Але, звісно, надовго там ніхто не затримувався — у нас не було дозиметра, щоб дізнатися, які предмети там чисті, а які — брудні. Потім ми йшли на кладовище, адже у поліщуків, як і в багатьох українців, є традиція гробків, могилок або дідів — поминальної трапези на кладовищі.

Коли виїжджаєш із Зони відчуження, обов’язково проходиш перевірку — чи не "забруднився" десь. У мене дозиметр ніколи не показував "брудно", але я чула, що людям доводилося мити взуття або навіть викидати його. Прип'ять, 1986 Моє рідне Полісся — неймовірно красивий регіон.

Я настільки люблю цей ландшафт, що навіть сам погляд на нього заспокоює й надихає. Пам’ятаю, коли в 2022 році ми виїхали з окупації в Бучі і їхали до батьків чоловіка у Вінницю, як тільки зникли хвойні ліси і знайомий мені ландшафт, я заплакала — мені було страшно більше їх не побачити. Я не знала, коли ми повернемося.

Важко пояснити, що я люблю їздити в Зону відчуження не за екстримом чи заради фотографій Прип’яті або ЧАЕС, а тому, що люблю цю природу. Весну на Поліссі — за квітучі дерева, зелень і спів пташок. Влітку теж неймовірно гарно, і вітер якось особливо шумить.

Таких зірок уночі ніде не побачиш — там же зовсім немає світлового забруднення. Десь пробігають коні Пржевальського, десь — косулі, якось нам дорогу перебіг кабан. Восени листя на деревах переливається різними кольорами.

Коли я їду із-за кордону до Києва і ми починаємо їхати серед хвойного лісу — я знаю, що вдома. Збір зразків ґрунту в Чорнобилі, 1986 р. Приблизно п’ять років я досліджую Чорнобильську катастрофу та українське мистецтво цього періоду. Я стежила за тим, як ця тема присутня в культурному просторі — через які образи, історії, теми.

З часом я почала помічати, що розмова про історію Чорнобиля майже завжди зводиться до аварії на ЧАЕС і, максимум, ліквідації. Про сучасність говорять, у кращому разі, через відновлення природи. Навколо теми досі багато міфів — наприклад, мене часто питають, чи є в зоні відчуження мутанти.

Якось я говорила з науковицею Оленою Бурдо про ці міфи, і вона зізналася, що любить саме це питання. Бо на нього можна відповісти: "Звичайно, в зоні відчуження є мутанти. Ви ж зараз тут".

З погляду біології, у всіх нас є ті чи інші мутації. Моє рідне Полісся – неймовірно красивий регіон. Я настільки люблю цей ландшафт, що навіть лише погляд на нього заспокоює мене і надихає Ще мене дуже турбує тема етичності.

Часто розмови про Чорнобиль і пам’ять відбуваються без тих, для кого це не просто тема, а особистий досвід. І виявляється, що пересічні люди сприймають це так: "А що, не всі померли? ".

Коли ми іронізуємо над чутливими темами, важливо не забувати, що для когось це може стати тригером. Бо Чорнобиль — це трагедія для мільйонів людей. Диспетчерська Чорнобильського ядерного реактора після вибуху Чому неправильно говорити лише про аварію на ЧАЕС чи згадувати тільки перші роки ліквідації? Бо, по-перше, окрім Прип’яті й ЧАЕС, люди століттями жили на цій землі.

Вони не обирали життя поруч із погано сконструйованим реактором — вони жили тут поколіннями. І вирвати їх із корінням, розселити, часто в зовсім інший ландшафт, — це травматично. Розмови про ліквідацію також часто не мають продовження: що було далі?

Як працювали станція та зона відчуження? Як вшановували пам’ять ліквідаторів? І важливо пам’ятати, що ліквідатори були дуже різних професій — від кухарів до будівельників, від медсестер до водіїв.

Чорнобиль для мене не був чимось далеким — я бачила й відчувала його зовсім інакше. І, маючи цей досвід, мені хотілося змінити сам дискурс навколо Чорнобильської катастрофи. Як історикиня мистецтва, я багато читала про те, що Чорнобиль не відобразився в українському мистецтві, але мені в це не дуже вірилося — тому я вирішила зробити власне дослідження.

Чорнобильська АЕС після вибуху У 2022 році, на момент початку російського вторгнення, я жила в Бучі. 3 березня ми з моїм хлопцем Сашею, а тепер чоловіком, потрапили в окупацію. Десь там, у підвалі дитячого садка в Бучі, на початку березня, коли у дворі стояли російські танки, я прийняла рішення, що напишу книгу про Марію Примаченко і обов’язково дороблю дослідження про Чорнобиль у мистецтві.

Я відчула, що моє дослідження набуло ще більшого сенсу та важливості. Я тоді ще не розуміла, чому і як цей досвід окупації вплине на історію Чорнобиля і що взагалі станеться. Але чомусь відчула, що якщо історія трагедій і цих нашарувань повторюється, то я маю продовжувати цю роботу.

Для мене історія Чорнобиля триває. Для мене історія Чорнобиля триває. Історія катастрофи мала б закінчитися з побудовою нового безпечного конфайменту (не плутати із Саркофагом) — і ми на сто років мали б забути про зруйнований реактор. Але удар російського дрона 2025 року по НБК зруйнував захисний шар. Тепер ця історія почалася знову.

Можна сперечатися, чи є це продовженням саме Чорнобильської катастрофи. Мовляв, це нова історія — російської агресії. Але небезпеку становлять ті самі радіонукліди, що й 1986 року, і розпадатимуться вони ще тисячі років.

Чорнобиль — це історія великої сили, героїзму, наукової думки, відродження, повернення, пам’яті, травми, культури… Чи вдасться нам колись розповісти повну історію того, що сталося і що було потім? Це риторичне питання, але я скоріше схильна вважати, що багато чого втрачено, розпорошено, незаписано й не заархівовано.

Ще є багато досвідів Чорнобиля, про які варто поговорити й дослідити. Ліквідатори наслідків вибуху на ЧАЕС 24 квітня в Українському домі відкрилася виставка "Чорнобиль. Обʼєкт укриття", співкураторкою якої я є.

На ній ми багато говоримо про ландшафт Полісся і зв’язок із цією землею. Зона відчуження — ніби аномалія, яка попри все притягує різних людей: науковців, самоселів, сталкерів, дослідників. Ті, хто якось були пов’язані з цією землею, постійно повертаються.

Виникає зв’язок, який важко пояснити. Через травму? Можливо.

Через любов? Теж можливо. Наша історія на виставці — це насамперед історія про сорок років по тому, але і задовго до того.

Нам важливо було показати народну культуру Полісся, монументальне мистецтво Прип’яті, ліквідацію наслідків, різних людей, мистецькі рефлексії та життя Зони відчуження сьогодні. Чорнобиль – це історія людей та ландшафту, що впливають одне на одного. Для одних Чорнобиль – це минуле, яке неможливо забути.

Для інших – частина сучасного життя. Два важливі особисто для мене моменти — це єврейська історія Чорнобиля, яка майже не згадується в подібних публічних проєктах, і історія окупації Чорнобиля. Особливо — історія ротації змін на ЧАЕС. 20 березня відбулася ротація зміни, що чергувала на ЧАЕС; міст, який сполучав Білорусь та Україну через річку Дніпро, було підірвано.

Евакуюватися довелося човнами. На тому боці Дніпра чекала нова зміна — працівники станції, які добровільно зголосилися їхати в окупацію, щоб змінити виснажених колег. Двоє місцевих рибалок із села Мньова погодилися переправляти працівників станції з одного берега на інший у дерев’яному човні власного виробництва…

Історія, яка вражає. Історія, про яку майже не говорять публічно. Чорнобиль — це історія людей і ландшафту, що впливають одне на одного.

Для одних Чорнобиль — це минуле, яке неможливо забути. Для інших — частина сучасного життя. Для одних — реальність, для інших — міф.

Це водночас втрачений і віднайдений дім. Це унікальний досвід, який жодна країна не хотіла б отримати, але з яким ми живемо й даємо собі раду вже сорок років.