Любов на війні — це не просто романтична історія, а справжнє випробування для душі. У бурхливому морі життя, яке там називають «на нулю», почуття можуть обірватися в будь-яку мить. Але воно є. Справжнє і велике. Воно палає бурхливим полум'ям, а не горить тендітним вогником, який потрібно постійно підживлювати.

Наша Надійка приїхала на передову, і бійці двох бригад одразу почали сперечатися за право називати своєю цю красиву жінку з розкосими мигдалевими очима. Вона усміхається, випромінюючи надзвичайну ніжність, яка стає для них як матірнє тепло. Душа бійців біля Надійки стає м'якою, наче віск.

Вона вже звикла, що часто серед ночі лунає дзвінок, розриваючи тишу на сотні осколків її тривоги. Надія добре розуміє, що ця розмова дуже важлива. Як психолог, вона заспокоює та розраджує, вселяє надію та віру. Для неї не підйомних питань немає: від пошуку генератора до закупівлі захисного одягу для снайперів.

Коли вперше зустрілася із Сашком, то подумала: «Господи, який ведмідь!». Він — до двох метрів росту, кремезний, бородатий, та ще й в обмундируванні. Вона й забула про нього з часом. Але невідомий дзвінок серед будня-полудня змінив все.

– Даю тобі п'ятнадцять хвилин на збір, я в твоєму місті, зустрінемося в центрі. Надія оторопіла. Та коли він її обняв на очах цікавих містян, то їй здалося, що весь світ перевернувся з ніг на голову. – Я думав про тебе! Я захотів тебе бачити, тому відшукав нагоду приїхати, – сказав Олександр, пригортаючи кохану до себе.

Надія відчула такий спокій, такий захист, таке тепло, а ще стукіт його гарячого серця. І вона закохалась. Вперше в житті, по справжньому, палко і щиро. Після розлучення з чоловіком жила самотньо, усю любов віддавала родині, про себе не думала. І навіть не підозрювала, їдучи на війну, що там зустріне свою любов.

Коли вона не може додзвонитися до коханого, то живе в тривозі, а коли лунає в слухавці довгожданий рідний, благає: – Ти тільки будь! Ти тільки живи! Я хочу знати, що ти є. – Візьми мене до себе, – не раз просить Олександра. А він злиться. Не хоче. Боїться за неї. – Ти мені потрібна з мирної території, від тебе пахне матіолою, – каже Сашко і ніжність вихлюпується з його полум'яного серця.

А Надії вже більше нічого й не треба. Вона тричі проклинає війну і знову молиться за нього, за хлопців, за мир в Україні. Не хоче думати про те що буде завтра, але тільки розвесниться, знову, як пташка полине за Схід, до коханого, як до сонця, щоб зігріти свої охололі долоні.