Життя Анастасії Вовченко не вкладається в просту географію одного місця. Народилась у Харкові, частину дитинства провела на Полтавщині, де після сімейних втрат фактично формувалося її дорослішання. Згодом доля привела її на Донеччину — у край, який для багатьох досі намагаються описувати чужими штампами, але який для неї став реальним домом, родиною і місцем, де вона будувала своє життя.

Саме через особисту історію вона особливо гостро реагує на спрощені уявлення про Донеччину як “неукраїнську” територію. Для неї це не політична теза, а досвід прожитих років. “Я вам скажу чесно: я ж не місцева, приїхала з Полтавщини, і бачила це своїми очима.

У нас школа була українська й діти навчалися, документи українські, свята українські. У нашому селі щороку проводили День пам’яті військовим, які загинули ще з 14-го року. Приїжджали військові, місцеві, адміністрація, родини.

Люди пам’ятали, збиралися, шанували пам’ять загиблих. І я ніколи не скажу, що вся Донеччина була така, як оце часто зараз розказують, “проросійська”. Там жили звичайні українці, такі ж, як усюди.

Може й більше було прихильників росії, але тут вже географія дає ознаки”, — каже жінка під час інтерв’ю з журналісткою Вчасних Новин. У 2018 році разом родина оселилася в селі Закітне Лиманської громади. Там вони купили будинок, народили четвертого сина, завели господарство й будували побут не як тимчасовість, а як майбутнє.

“Ми вже думали, що це наше. Купили будинок, обживалися, діти пішли до школи, господарство було. У мене четверо хлопців, і двоє вже в Ямполі в школу ходили.

Ми ж не просто переїхали — ми там життя будували. Я займалася домом, дітьми, господарством, як більшість жінок, і, чесно, думала, що так буде далі”. Евакуюватися не довелося…

Повномасштабна війна застала родину Анастасії на Полтавщині — вони якраз перебували в гостях у знайомих, коли почалася повномасштабна війна. Ця поїздка, яка мала бути короткою, фактично стала для них порятунком і водночас розривом із попереднім життям на Донеччині. Додому в Закітне вже не повернулися: “За кілька знів до початку війни ми зняли будинок, а вже 24 лютого нам сказали: “До побачення, їдьте звідки приїхали”.

Так багатодітна родина почала життя фактично з нуля. Після переїзду вони змушені були змінити кілька домівок: спочатку тимчасове житло, потім інший будинок, який стояв пустим роками. Згодом — ще одне помешкання, яке теж довелося приводити до ладу власними силами.

“Ми їхали в гості, тож в нас всього було з собою дві сумки речей, просто речей. Тобто не було нічого, крім зимового одягу на кілька днів. Звісно, потроху щось збиралося, але ж самі розумієте, як це починати життя далеко від дому з чотирма дітьми.

Щось люди віддавали, щось купляли у секонд-хенді, щось сама перешивала”, — додає вона. З Донеччини не змогли забрати нічого. Телефоном зв’язалися з сусідами, які ще перебували у селі на той час, віддали їм тварин, а “все, що було в хаті, так там і залишилось”.

Разом із матеріальними цінностями по той бік фронту залишився цілий світ великих і маленьких сенсів, які формувалися протягом кількох років. Це було розставання з особистим простором, де жінка виховувала дітей та відкривала для себе глибину українських традицій. Особливо болісно Анастасія пережила втрату інструментів та речей, що супроводжували її творче становлення.

Саме в Закітному майстриня почала занурюватися у символіку мотанки, перетворюючи захоплення на джерело дорослих звершень. Перша мотанка — не про ремесло, а про підтримку До мотанок Анастасія прийшла не як до бізнесу, модного захоплення чи “етнічного декору”. У її випадку все почалося значно простіше — і значно глибше.

На той момент вона жила звичайним життям багатодітної мами: дім, господарство, діти, побут, постійні турботи. Але саме тоді поруч опинилася людина, для якої хотілося зробити щось більше, ніж просто сказати слова підтримки. “Моя подруга захворіла на рак, і мені дуже хотілося її підтримати.

Але ж не завжди знаєш, як правильно… Просто слова — це одне, а хотілося щось таке зробити, щоб людина відчула: про неї думають, їй бажають сили, здоров’я. І тоді я зробила свою першу мотаночку.

Це була не якась професійна робота, не на продаж чи на виставку. Це була просто підтримка від душі. І, мабуть, саме тоді я зрозуміла, що мотанка — це не просто річ чи лялька”, — згадує жінка.

Саме з цього моменту почалося її глибше занурення в українську традицію, хоча любов до рукоділля, тканин і вишивки жила в ній значно раніше. За професією Анастасія — кравець-закрійник, людина, яка вміє не просто шити, а створювати річ із нуля: від задуму до готового виробу. Ще в юності вона мріяла про дизайн одягу, любила український стрій, цікавилася вишивкою, формами, символами.

“Я взагалі по професії кравець-закрійник. Можу і модель придумати, і ескіз намалювати, і викрійку побудувати, і пошити. Мені завжди подобався одяг, особливо український.

Вишивка подобалась, традиційні речі. Просто раніше це більше було як любов, як цікавість. А мотанка вже стала чимось іншим — об’ємним, глибшим. Це ніби і рукоділля, і символ, і історія”, — пояснює майстриня.

Мотанка як код: не сувенір, а оберіг, у якому зашифровані сенси Для Анастасії дуже важливо відділяти справжню українську мотанку від поверхневого сприйняття, де її часто зводять лише до красивої інтер’єрної прикраси. Вона багато говорить про те, що традиційна мотанка — це насамперед сакральний оберіг, у якому має значення буквально все: кольори, тканина, спосіб намотування, символи, навіть регіон.

“Мотанка — це давній український оберіг, — каже вона. — Це не просто лялька, яку поставив на поличку. Вона може бути на здоров’я, на щасливу дорогу, для немовляти, для захисту дому, для жінки, яка хоче сім’ю.

Дуже багато видів. І тому я завжди питаю людину: для чого саме вона хоче мотанку. Бо від цього залежить усе — і кольори, і символи, і навіть настрій роботи”.

Особливе значення має зовнішній вигляд ляльки, зокрема обличчя, яке в традиційній мотанці або залишається порожнім, або позначається сакральним хрестом. “Люди інколи бояться, плутають, щось собі придумують. Але наша мотанка — це саме оберіг. Оцей хрест на обличчі — це не щось страшне.

Це захист. Наші предки вірили, що через очі можна і зурочити, і погане передати. Тому або обличчя не робили, або намотували сакральний хрест як захист”, — пояснює Анастасія.

Навіть у сучасних, більш декоративних роботах вона намагається не втрачати цього змісту. “Зараз багато хто робить просто красиві великі мотанки — з волоссям, декором, для інтер’єру. Це теж гарно.

Але навіть коли я роблю інтер’єрні, все одно стараюся додавати саме українські оберегові символи. Шестикутну зірку, правильну вишивку, кольори. Для мене важливо, щоб це не було пусте”, — додає майстриня.

Кожна мотанка починається не з тканини, а з людини Поступово Анастасія виробила власний підхід до створення мотанок — майже як до індивідуального культурного портрета. Для неї важливо не просто зробити гарну річ, а зрозуміти людину, її запит, її походження, навіть регіональну приналежність. “От якщо мені замовляють мотанку, я питаю не якого кольору хоче, а розпитую, для чого вона, для кого, звідки людина.

Наприклад, якщо це Полтава — я дивлюся полтавські орнаменти. Якщо Черкащина — шукаю їхні особливості. Бо Україна дуже різна, і це ж прекрасно.

У кожного регіону свої кольори, свої символи, свій стрій”. За її словами, існують певні правила щодо правильного створення мотанок. Якщо потрібно зробити її особливою, обереговою, важливо дотримуватися традицій: намотування здійснюється лише зліва направо, по три витки.

Такі мотанки слід завершити за один день, переривати роботу не можна, адже це впливає на енергетику оберега. Крім того, для оберегових ляльок створення та намотування тканин має бути завершеним без додаткових маніпуляцій після закінчення роботи, тобто коли мотанку вже сформовано, її не можна піддавати шиттю чи різанню. У сучасних декоративних мотанках можливе використання одягу, але він має шитися окремо.

Уже готовий одяг або вдягають, або обережно намотують на мотанку — це переважно актуально для інтер’єрних ляльок. Її робота часто починається з дослідження: вона шукає вишивки, вивчає строї, підбирає тканини, кольори, створює ескіз. “Спочатку малюю, потім вже підбираю тканину.

Часто навіть питаю в людини три основні кольори, які їй близькі або пасують до інтер’єру. Потім думаю, яка вишивка підійде, у мене вони майже всі з вишивкою. Я люблю, щоб це було не випадково.

Загалом на одну мотанку можуть піти дні, а інколи — тижні. Наприклад, якщо це оберегова — її не тільки можна, а й обов’язково зробити за один день. А якщо велика, інтер’єрна, з вишивкою — то це може бути і тиждень, і більше”, — каже жінка.

Самі мотанки можуть бути різного формату. Обереги робить невеликими, щоб їх було зручно носити із собою, а для інших мотанок часто використовує дерев’яні підставки, кріпить основу і намотує навколо матеріал. Підставка забезпечує стійкість і дозволяє використовувати ляльку як окремий предмет декору.

Від мотанки — до великої розмови про українську спадщину З часом для Анастасії мотанка стала лише частиною значно ширшого захоплення — відродженням української ідентичності через одяг, прикраси, символи та знання, які, на її думку, довго або ігнорувалися, або спрощувалися. “Ми дуже багато чого не знаємо про себе. Нам багато чого або не договорювали, або показували спрощено.

От, наприклад, усі звикли називати будь-яку вишиту сорочку вишиванкою, хоча традиційно її так назвали саме через особливий стиль вишивки на сорочці. Українські сорочки вирізняються вишитим рукавом і трохи передньою частиною, особливо жіночі. У сучасності часто бачимо білі сорочки з яскравими маками та квітами, але це не зовсім характерно для нашої культури.

Справжня народна вишивка має різні техніки і відрізняється візерунками та розташуванням елементів. Подібні сорочки можна знайти і в інших країнах, як Білорусь чи Молдова, хоча вони теж мають свої регіональні особливості. До того ж існують певні стереотипи щодо українського традиційного одягу, наприклад, червоні шаровари.

Насправді чоловічий одяг мав багато варіацій, не схожих на сучасні уявлення. Кожен регіон мав власну палітру кольорів, стилі вишивки й унікальний одяг. Щоб зрозуміти всі ці нюанси, потрібен час і детальне вивчення, адже наше культурне надбання неймовірно багате й різноманітне “, — каже майстриня Вона переконана, що війни, голод, радянська політика та загальне витіснення традиційного способу життя забрали в українців величезний пласт культурної пам’яті.

“У нас теж був спадок. Прикраси, корали, силянки, якісь сімейні речі. Але війни, голод, виживання — люди це продавали, міняли, втрачали.

І зараз хочеться хоча б частково це повернути. Не просто носити красиве, а розуміти, що воно означає”. Саме тому її мрія сьогодні — не обмежуватися мотанками.

“Мені хочеться зробити повний український стрій. Повністю. Щоб це була не просто окрема річ, а весь образ — вишиванка, корсетка, прикраси, усе.

Бо це теж наша історія”, — додає майстриня. Сьогодні Анастасія живе на Полтавщині, виховує дітей і продовжує працювати руками — ремонтує одяг, шиє, створює мотанки. Часто бере участь у виставках і благодійних проєктах.

Відправляє мотанки військовим на фронт. “Хочеться, щоб це було ближче до душі та підтримувало людей. Хтось вірить у це, хтось ні, але для військових я роблю з надією, що вони вірять.

Дехто не вірить, та все одно приємно, коли видно, що люди стараються. Як то кажуть, в окопах атеїстів немає. Іноді приходять фотографії від військових чи волонтерів — це дуже зворушливо.

Правда, рідко викладаю такі фото в мережу, хіба що кілька є на моєму Інстаграмі. Мало що може трапитись, тому обмежуюся цим”, — пояснює майстриня. Вона не говорить про своє життя як про завершену історію, радше як про процес, який триває, попри всі випрбування.

“Ми живемо. І надіємося, що все буде добре”, — каже вона. І в цій простій фразі є те, що проходить через усю її історію: дім може бути зруйнований, речі можуть залишитися під завалами, але сенси, які людина створює власними руками, продовжують існувати — у мотанках, у традиції, у пам’яті, яка не зникає навіть тоді, коли змінюється все інше.

Ірина Міщенко