Офіцер, волонтер та командир Мирослав Гай наголошує, що війна вимагає не героїчних спринтів, а стратегічного марафону, який триває з 2014 року. Він стверджує, що якби суспільство з самого початку усвідомлювало довготривалість конфлікту, у нас не було б ні паніки, ні критичного перевантаження армії. Гай залишається в строю фізично та морально, попри втому та зневіру частини громадян, і формулює сенси цієї боротьби через чесність перед фронтом і тилом.

Ключовою проблемою, яку піднімає ветеран, є несправедлива система оплати праці військовослужбовців. Військові, які виконують складні завдання в тилу, наприклад, оператори складного обладнання, інструктори або працівники штабів, отримують мінімальні оклади, тоді як ті, хто перебуває безпосередньо на лінії бойового зіткнення, мають значно вищі виплати. Гай зазначає, що це створює викривлення, коли люди з інвалідністю, які продовжують працювати в армії, змушені виживати на мізерну зарплату, не маючи можливості навіть орендувати житло.

Щодо нових ініціатив, таких як програма «Контракт 18–24» з виплатою мільйонів, Гай висловлює підтримку, але застерігає від ігнорування досвіду тих, хто воює з 2022 року. Він наводить приклад молодої дівчини з позивним «Ракета», яка отримала важкі поранення, але заслуговує на ті ж самі пільги, що й новобранці. Військовий вважає, що держава має знайти мотиваційні шляхи для залучення молоді, не обмежуючи їх віком, і розглядає можливість створення міжнародних фондів для гарантування виплат, як це роблять у Росії.

Особливу увагу Мирослав Гай приділяє непродуктивному використанню людських ресурсів. Він розповідає про випадки, коли висококваліфіковані фахівці — інженери, логісти, радіофізики, грейдеристи — мобілізуються рядовими і охороняють військкомати замість того, щоб керувати технікою чи займатися своїми професійними обов'язками. Гай закликає зобов'язати ТЦК враховувати спеціальність мобілізованих, щоб економити ресурси та максимально ефективно використовувати компетенції кожного бійця.

Війна, на думку офіцера, — це не спосіб швидко перемогти, а довга дистанція, яка вимагає економії сил та постійної підготовки. Він критикує очікування населення, що конфлікт закінчиться за кілька тижнів, порівнюючи це з ілюзіями, які розсіювалися ще з 2014 року. Гай наголошує, що єдиний шлях до перемоги — це усвідомлення того, що війна триватиме роки, і кожен громадянин має готуватися до неї: вивчати тактичну медицину, забезпечувати енергонезалежність та обирати підрозділ для служби.

Головним досягненням Мирослава Гаю у 2025 році він вважає не конкретні операції чи звання, а створення потужних, самоорганізованих команд. Це люди, які працюють на перемогу без постійних наказів, вміють перетворювати свій внутрішній біль на злість до ворога та мотивацію для створення нового. Саме ці команди, які врятували тисячі життів та допомогли евакуювати поранених, є найважливішим внеском у майбутнє відбудови України.