Тренування у школі Надійки вчора закінчилося не звичним фіналом, а гучною сиреною повітряної тривоги. Вахтерка терміново попросила всіх покинути приміщення, і ми поїхали додому через усе місто. Іншого рішення не було, адже ми були втомлені і звиклі до частих тривог, але цей раз був особливим.

Дорогою я почула сигнал підвищеної небезпеки з додатку. Машини стояли в заторі, час пік, і в телефон подивитися не вдалося. Діти включилися в цю гру, дивилися у вікна, і, на щастя, нічого підозрілого не бачили. Ми доїхали до під'їзду, я припаркувалася і одразу взяла телефон, де писали, що ракети рухаються в наш район.

У цей момент починаються вибухи. Ми швидко висипаємося з машини й біжимо до під'їзду, ховаємося в кутку і мовчки слухаємо звуки. Хтось із сусідів довго й старанно пилососить, щоб дітям менше чути те, що називають «гучно в Черкасах». Коли звуки стихають, ми виходимо на вулицю, де ніби нічого й не сталося.

Люди спокійно повертаються додому після роботи, садочка, школи. І я раптом відчуваю себе дивно, ніби міською божевільною. Невже я одна так злякалася? Невже я дарма налякала дітей і побігла? Ми чуємо сирени швидких і піднімаємося додому, щоб заспокоїтися.

Пізніше я дізнаюся, що на дитячому майданчику загинув восьмирічний хлопчик у сусідньому районі. Другокласник, як моя Верося. Коментарі в мережі питають, що дитина робила на вулиці, але дитина робила те, що має робити восьмирічна дитина навесні ввечері — бавилася. Це нормально.

Ненормально — це коли вбивці полюють на дітей. Ми живемо ніби нічого не сталося, живемо наповну за себе, і ще трохи — за того хлопчика, для якого ця весна стала останньою. Юлія Фомічова, журналістка.