Олег Безух ніколи не вважав себе забобонним, доки не опинився на закинутій залізничній станції посеред поліських лісів. Він поспішав на останню електричку, але замість звичного потяга до перону безшумно підкотилися старі вагони, оповиті густим туманом. Усередині було порожньо, за винятком однієї пасажирки — вишуканої жінки в капелюшку з вуаллю, яка сиділа біля вікна й розкладала карти Таро.

Чоловік хотів запитати, куди прямує цей потяг, але слова застрягли в горлі, коли він побачив на столі карту, де замість назв міст були вказані дати з його власного життя. Незнайомка не підняла очей, але жестом запросила його сісти навпроти. Вона почала розповідати історію про двох закоханих, які розминулися в часі через одну несказану фразу.

Жінка виклала останню карту — «Закохані» — і вона була розірвана навпіл. Олег відчув дивний біль у грудях, ніби цей клаптик паперу був частиною його власного серця. Він раптом згадав дівчину, яку залишив десять років тому на пероні станції, обіцяючи повернутися за кілька днів.

Потяг почав набирати швидкість, а за вікном панувала абсолютна темрява. Пасажирка нарешті підняла вуаль, і він впізнав у ній ту саму дівчину, але вона зовсім не постаріла. Вона простягнула йому стару обручку, яку він колись викинув у річку з відчаю, і прошепотіла, що цей поїзд іде лише в один бік — до моменту, де можна змінити лише одне слово, але ціною буде все його теперішнє життя.

Раптом потяг різко загальмував, вибиваючи іскри з-під коліс. Коли світло у вагоні знову спалахнуло, супутниця стояла вже біля виходу з залізничним ліхтарем, який світився яскраво-синім неоновим сяйвом. За дверима замість перону з'явилася безкрая прірва, заповнена тисячами людських годинників, що цокали в унісон.

Виявилося, що жінка була відображенням його власної совісті, матеріалізованою енергією жалю, що накопичувався роками. Потяг подорожував крізь його пам'ять, випалюючи все зайве та болюче, поки Олег раптом не помітив, що годинники в прірві почали йти назад, прискорюючи свій хід.

Замість того, щоб стрибнути в прірву або благати про повернення, Олег просто забрав у жінки ліхтар. В ту мить, коли його пальці торкнулися синього світла, потяг розсипався на мільярди піщинок. Олег опинився на тому самому пероні, де все почалося, але зараз був яскравий сонячний полудень.

Незнайома жінка стояла поруч, була цілком реальною і не мала вуалі. Вона просто запитала у нього, котра зараз година. Олег зрозумів, що це була можливість відчути справжню вагу своїх вчинків, перш ніж вони стануть невідворотними, і запросив її на каву.