20 березня виповнюється 137 років від дня народження Олександра Вертинського — видатного киянина, поета, актора та співака, якого сучасники називали «сумним П'єро». Його життя, сповнене драматичних поворотів, кохання та творчих перемог, могло б стати сюжетом бульварного роману. Народившись у Києві, він став кумиром мільйонів, але доля змусила його прожити більшу частину свого життя в еміграції.

Батько майбутнього артиста був відомим адвокатом, а мати походила з дворянського роду, що мав зв'язки з родиною Миколи Гоголя. Через складні сімейні обставини дитинство Олександра було важким: мати померла, коли хлопчику було всього п'ять років, а батько швидко захворів і помер. Брата і сестру виховували різні тітки, і саме в дитинстві юнак знайшов опору у українській культурі та мові.

У Києві Вертинський захоплювався театром, співом та українськими традиціями. Він згадував з ностальгією про сріблясті тополі, кобзарів та виступи українських акторів у Купецькому саду. Незважаючи на те, що навчання у гімназіях не приносило успіху, юнак мріяв про сцену і врешті-решт втік з дому, щоб реалізувати свої амбіції.

Перші спроби потрапити на сцену в Києві закінчилися провалом, тому 1912 року Вертинський вирушив до Москви. Там він швидко став відомим: грав у німому кіно, виступав у концертах і навіть познайомився зі зорками Вірою Холодною та Аркадієм Бойтлером. Його талант був визнаний навіть відомим режисером Костянтином Станіславським, хоча перші іспити мали свої комічні моменти.

Життя артиста кардинально змінилося з початком Першої світової війни. Вертинський став санітаром на поїзді, що курсував між фронтом і Москвою, і провів там роки, лікуючи тисячі поранених. Саме в цей час він зустрів свою сестру Надію, яка теж опинилася в Москві, і їхнє братерство стало важливою частиною його життя.

Революція та громадянська війна принесли нові випробування. Вертинський написав знаменитий романс «Я не знаю, кому і навіщо потрібно», присвятивши його жертвам конфлікту. Його викликали до ЧК, але артист продовжував виступати, розуміючи, що його пісні — це голос жалю за втраченим поколінням. У 1920 році він відплив до Туреччини, розпочавши довгу еміграцію.

За кордоном Вертинський здобув величезний успіх, виступаючи в Польщі, Німеччині, Франції та США. У Парижі він співав французькою, а в Шанхаї — китайською, але завжди залишався вірний своєму образу П'єро. Незважаючи на багатство та славу, він постійно мріяв повернутися до Росії, сподіваючись, що його талант буде потрібний рідній країні.

У 1943 році, після 23 років життя за кордоном, Вертинський нарешті повернувся до Москви за порадою радянського посла. Він оселився в готелі «Метрополь», а згодом отримав квартиру. Хоча влада дивилася на нього з підозрою, дозволяючи співати лише кілька пісень, артист продовжував виступати і навіть отримав Сталінську премію за роль у фільмі «Змова приречених».

Олександр Вертинський помер у 1957 році на гастролях у Ленінграді, залишивши після себе велику спадщину. У спогадах він зізнавався, що шкодує, що співав російською, і мріяв бути українським співаком. Сьогодні його пам'ять шанують у Києві, де встановлено пам'ятник на Подолі, нагадуючи про великого сина цього міста.