Творчість письменника в уявленні багатьох читачів – це щось на кшталт лабораторії алхіміка, де звичайні слова дивним чином перетворюються у цікаві тексти, і цей процес настільки захопливий, наскільки й таємничий. Хоча скільки авторів, стільки й думок як і про сам процес, так і про його результати…

Сьогодні на цю тему інтерв’ю письменника й видавця Василя Бондаря, одного з фундаторів Міжнародної літературної премії короткої прози імені Василя Портяка з письменником Олександром Вільчинським, який цьогоріч став одним із її лауреатів за оповідання «Перший сніг у Проскурові». – Що змусило Вас в житті взятися за перо (бажання висповідатись, прославитись, чи заздрощі, гроші і т.п.)?

– Все ж, мабуть, воля випадку. Змалку любив розповідати історії. Наприклад, коли йшов зі школи, то часто гурт хлопців збирався, щоб разом іти й послухати.

А ще мій вчитель української мови й літератури Микола Данилович Шустак дав поштовх, похвалив, що гарно твори пишу, то якось так і пішло… – Коли Ви задумали стати письменником, мали взірця? Хто він?

– Може, здивуєтесь, але – Тарас Шевченко. Відколи ще малим побачив у тітки Мотрі, Мотрі Лаврінівни, маминої старшої сестри, яка також була вчителькою, «Кобзаря» – велике таке ошатне видання, погортав і почав читати, відтоді Шевченко для мене взірець. У старших класах школи якийсь період таким був Ернест Хемінгуей, у студентські роки – Габріель Гарсія Маркес і Михайло Коцюбинський.

– Як Ви починали в літературі? – Починав з віршів, потім, у студентські роки, короткі етюди, які називав «пастелями». Хлопці жартували, що це «пастелі з постелі», бо деколи писав їх лежачи на гуртожитському ліжку, а також новели, оповідання.

Вже на Одещині, куди після львівського універу поїхав за направленням на роботу, написав першу повість «День восьмий». – Як Ви творите? Ппишете постійно, щодня; – у визначений час стільки-то годин; – тільки якоїсь певної пори року; – під час відпустки; – коли приходить натхнення; – вдень, вночі?

– Пишу здебільшого вечорами, рідше у вихідні. коли вже не можу не писати, коли здається, ще трохи і мене розірве ідея, той задум… І пишу я часто, майже щодня, та не завжди прозу ) Щодо пори року, то також, рік на рік не схожий, але найбільш продуктивний період десь від листопада до квітня, хоча й також не завжди.

У одному з есеїв я якось написав, що пишу взимку, навесні – подорожую, влітку – ловлю рибу, а восени – літаю… Звісно – це така собі метафора, але якась правда в тому є. – Де Вам найкраще пишеться (замкнена кімната, відкритий простір, людна кав’ярня, читальна зала бібліотеки, ліс…)?

– Де тільки не писав, навіть на війні, під час відпочинку, у якомусь кутку каракулями у блокноті занотовував діалоги побратимів, бо таке не придумаєш. У молодості – деколи у кав’ярні. Але, звісно, найкраще, у кімнаті за компом, коли ніхто не заважає.

На другому місці – бібліотека. – Як довго готуєтесь до того, аби посадити себе за письмовий стіл? – Деколи це буває швидко, тим паче, коли ідея уже розриває, а деколи від задуму до втілення минають навіть не місяці, а роки.

Так було, наприклад, з «Останнім героєм». Про щось схоже обмовився колись, ще напочатку 90-х Миколі Рябчуку, а написалося вже у двотисячних. – Вам знайоме таке поняття, як «лінощі»?

як Ви їх поборюєте? – Як і кожній людині, але бажання розповісти історію буває сильніше навіть за лінь. Тим більше, коли знаю, що ніхто крім мене ні цієї історії, ні саме так не напише.

– Що стає приводом для написання твору (конкретна подія, вражаючий факт, особа в історії, актуальна тема, соціальне чи державне замовлення…)? – Здається, вже відповів. А ще деколи може стимулювати видавець.

Наприклад, погоджуючись видати книжку, з умовою, що напишу ще три, які він видасть і, оформивши це відповідною угодою. І таке у мене також було. – Пишете ручкою (кульковою, наливною), одразу друкуєте на друкарській машинці, надиктовуєте комп’ютеру?

– Як, либонь, і всі з мого покоління, народжені у 60-х, я прийшов всі ці етапи. Але вже років зо двадцять з гаком набираю на комп’ютері або ноутбуці. – Чи використовуєте під час писання довідкову літературу (словники, енциклопедії, літописи, інші книги)?

– Не так, щоб часто, але використовував. Останнім часом допомагає Вікіпедія, а деколи й ШІ. – Чи надаєте значення ритму фрази, речення?

– Так, без цього ніяк. Деколи ловлю себе на тому, що сиджу перед компом і плямкаю губами, повторюючи написані фрази. – Яка продуктивність Вашої праці, коли відчуваєте, що пишеться (у машинописних сторінках за добу)?

– Часом сторінка, або навіть пів сторінки – це вже добре. Але, коли час підтискає, як, наприклад, було з «У степу під Авдіївкою», то писав по чотири сторінки за день. Для цього були всі умови у Балтійському центрі для письменників і перекладачів на шведському острові Готланд, куди мав запрошення на місяць і де проходив своєрідну реабілітацію після фронту, але знав, що цей місяць швидко закінчиться.

Ще, як їхав туди, то дружина сказала, щоб без роману не вертався, якщо вже їду. То я почав ще в аеропорту в Мальме, потім полетів мій «лептоп» і шведи дозволили користуватися у тамтешній бібліотеці компом з росшрифтом. То я вибивав одиничку замість наших «і» та «ї», і видавав деколи й п’ять, і шість сторінок, але врешті решт прийшов до «норми» у чотири і, поки не написав, не лягав спати.

І там я ту книжку майже написав, здається, лише два останні розділи дописував у Тернополі. – Чи використовуєте стимулятори для активізації письменницької творчості (кава, музика, дощ за вікном, вино, куриво, інше)? – Та якось обходжусь без стимуляторів, хіба тільки кава.

– Чи можете подати якийсь особливий рецепт викликання натхнення (дотримання творчого біоритму, читання доброї художньої літератури…)? – Якогось особливого рецепту не маю, просто сідаю і працюю. – Скільки разів переписуєте свої твори до остаточної редакції?

– Щоб від початку й до кінця, то вже давно не переписую, хіба новели. Але окремі місця у романах і повістях інколи й по кільканадцять разів. Змінюю слова, скорочую, або дописую речення тощо.

Аж поки не бачу, що вже вертаюсь до того, що було напочатку. То сигнал, що треба казати собі «стоп» з тими правками і йти далі. – Оповідання, повість, роман пишете підряд, чи частинами (часом із кінця, з середини, з найцікавішого місця)?

наведіть конкретний приклад; – Траплялося і так, і так, але найчастіше, все ж початок пишу спочатку ) Інша справа, що потім його переписую, або викидаю зовсім. У «Останньому герої», пригадую, для другого видання дописав два розділи, але вони у середині тексту, так, що ні початку, ні кінцівки не змінили. У «Деревах на дахах» також вставляв розділи в уже написане, вони там здебільшого невеликі, за винятком «роману в романі» – «Feroux gens» (погане плем’я) – і їх там більше півсотні.

Бо ж за композицією – це роман-мазаїка, де розділи, наче пазли. – Для написання багатосторінкового твору складаєте план розвитку подій, характеристики героїв? – Ні, не складаю, хіба деколи виписую імена героїв та персонажів на окремий листок, якщо їх багато.

Бо ж під час написання буває змінюю імена, то, щоб не сплутати. А так, все тримаю в голові. – Звідки берете матеріал для своєї творчості?

як часто прототипами Ваших творів стають конкретні люди? яку частину складає домисел у Ваших творах? – Та от, постійно живу серед прототипів, і на те нема ради ) І матеріал беру, так би мовити, з живого життя…

Сюжети, зазвичай, вигадані, але деталі справжні. А якщо щось і навіює прочитане, то це більше стосується оповідань та повістей на історичну тематику. У мене домисел – це як продовженням реальних подій, або їх прелюдія.

Це взаємодоповнююче переплетіння картинок, імен, відчуттів і вражень… Тим і цікаво. – Чи не надокучає Вам власний стиль, зміна жанру, стилю, освоюваної творчістю історичної доби – чи існує для Вас така необхідність, потреба?

– Мій стиль – це ж я сам. І поки що, тьху-тьху!.. сам собі не надокучив, бо й досі відкриваю собі себе. А жанри я змінюю.

Новели, оповідання, повісті, романи. Було навіть, що за мотивами роману написав п’єсу. Роман «Віагра для мера», а п’єса у жанрі комедії з елементами фарсу – «На всі гроші» називається.

А ще ж детективи. Коли років із вісім було не писав, то потім почав чомусь з них. «Неврахована жертва», «Суто літературне вбивство» пережили вже по три перевидання.

А ще ж воєнна проза, і окремо роман «Інші двері» – там на двохсот з гаком сторінках дія триває всього лише трохи більше доби, і писав я його, з перервою на війну, років зо п’ять. Там про жінку на ім’я Марія, яка захворіла і поступово втрачає пам’ять і її сина, який повернувся з війни, але мама не знає, що він там був, і ще про племінника, який викреслив із своєї пам’яті щось таке, про що не варто забувати…

А ще от – це вже найновіше, написав і видав кілька казкових історій для дітей про лісовичка Апчиха, завдяки внукові, до речі. Бо спочатку – це були історії для нього. – Чи не заважають Вашому творчому процесу сім’я, друзі?

Ваше переконання – чи слід письменнику одружуватись? – Поганому танцюристові, як відомо, завжди щось заважає ) Ні, не уявляю себе неодруженим, дружина, син, онук, як і батьки, як і мої бабусі й дідусі, родина загалом – це важлива складова моєї творчості, джерело і сюжетів, і натхнення також. До речі, перша моя книжка новел та оповідань так і називається «Що скаже батько».

– Коли Вам не пишеться, що Ви робите? – Ніщо не може замінити ті моменти, коли пишеться. І взамін я нічого не роблю навмисне, так би мовити.

Я просто роблю те, що маю робити: чи в університеті читаю лекцію студентам, чи кошу траву або пораюся у тепличці на дачі, чи сиджу з друзяками на каві, чи й рибалю, але не тому, що не пишеться, а тому, що мені це подобається роботи. А багато років журналістської і редакторської роботи привчили мене, що «не пишеться» не буває.

Просто є інші справи, які також треба робити, а пишеться завжди «після», або «до», якось так. – Чи є у Вас задуми, початки, незавершені уривки, до яких Ви ніколи не повернетесь і які ніколи не стануть закінченими художніми творами? з яких причин не стануть?

– Так, історія про борсучка… Нещодавно, в одному інтерв’ю, я вже про це згадував. Я почав її, коли мені було десь років із шість, і ця історія й досі недописана, вже й не знаю, чи до неї повернуся.

Я просто загубив того листочка. Хоча борсучок ще може зустрітися з Апчихом ) – Які відчуття Вас опановують по завершенню роботи над твором (прочитати комусь, бажання надрукувати в журналі, відчуваєте блаженство, радість чи навпаки – спустошення, жаль…)? – Коли вже все – крапка, то ще певний час все одно вагаюсь, чи справді я цей твір закінчив.

Правлю до останнього. А, коли вже скидаю видавцеві, то просто на певний час наче б забуваю. Якесь піднесення, чи радість навряд чи можу пригадати, та й про спустошення також не сказав би.

Швидше – це сумніви, які, якщо й можна передати словами, то звучали б вони десь так: «Що ж, побачимо, що вийшло… » А потім уже просто чекаю верстку. – Якою мірою впливає на Вашу творчість оцінка твору друзями, редакціями, рецензентами?

– Не сказав би, що зовсім ніяк. Але насправді з роками чиясь оцінка впливає все менше. Є кілька людей, чия думка мені важлива, але тільки й того.

Хоча гарний відгук, рецензія заохочують. Погані також. – Чи ведете Ви щоденник?

Чи робите які записи-спостереження? – Щоденник вів у старших класах, десь із сьомого і до закінчення школи. Я там записував усе – від погоди до переживань, так би мовити, любовних.

Десь там також починалися й описи природи, і діалоги, і навіть вірші… Пізніше, якісь фрази, чи думки-спостереження деколи записував навіть у кав’ярнях, коли не було під рукою паперу, то й на серветках, дружина деколи й досі згадує ці моменти, коли я їй казав: «Чекай-чекай, бо забуду… ».

Ну і під Авдіївкою також не розлучався з блокнотом. – Чи повертаєтесь до своїх уже опублікованих творів, аби їх переробити, удосконалити? – Ні, ніколи не повертаюсь. Хіба, коли перевидання, то виправляю помилки, якщо були.

– Чи треба письменникові читати? Як багато Ви читаєте? Зокрема чи достатньо уважно стежите за сучасним українським і світовим літературним процесом?

– Читати так, але чи багато? Навряд. Наприклад, гарні тексти я люблю читати повільно.

Смакуючи. А ще останнім часом до душі історичні нариси. Після «Європа.

Історія» Нормана Дейвіса, зараз у мене на столі «Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України» Наталії Яковенко, з якою мене колись познайомив світлої пам’яті Володимир Панченко. А також мемуарні та літературознавчі видання – «Спогади» Тараса Федюка й «Проблеми великої літератури» Віктора Петрова, упорядник Євгеній Стасіневич.

І ще – «автобіографічний текстиль» Віктора Неборака «Колишній, інший… ». До речі із Неборакових спогадів я довідався, що не лише для мене, а й для нього пам’ятний скверик з тильного боку гуртожитку львівської конси на Зеленій.

Виявилось, що ми обоє слухали уривчасті мелодії з його вікон, лише у різний час, з різницею десь у п’ять років. Хоча, коли ми з ним ще у 80-х там було проходили, він мені про це не розказував… А щодо літературного процесу, то навряд чи можна сказати, що слідкую, хоча якась інформація доходить завдяки соціальним мережам, чи медіа, а чи особистому спілкуванню.

Та воно, як на мене, і не треба. Головне, щоб був видавець і читач, колись би ще сказав – часопис. Але тепер достатньо й соцмереж. – Чи були у Вас періоди розчарування життєвим вибором – вибором письменницької долі?

– Розумієте, я ніколи й не зачаровувався, то в чому розчаровуватися? Адже досконалість не має меж. Над цим і працюю, щодня.

– Що б Ви побажали молодим, які мріють стати письменниками? – Просто жити, а писати, коли вже без цього ніяк не обійтися. А далі життя покаже.

Розмову вів Василь Бондар.