«Повернення робить жінок білими воронами»: про рух «Veteranka» та кризу підтримки ветеранок

Жінки, які повертаються з фронту, часто стикаються з пасткою самотності: для цивільних вони стають «іншими», а середовище ветеранів не завжди готове прийняти їх як рівних. Саме через це виникають щоденні зіткнення з суспільством, яке дякує, але не завжди розуміє, як жити поруч із тими, хто має бойовий досвід. Це питання не лише про пільги чи працевлаштування, а про готовність держави та громади до великих змін.

Сергій Жадан у текстовій версії розмови з бойовою медикинею та головою руху «Veteranka» Катериною Приймак обговорив ці складні реалії. У розмові йдеться про шкідливі стереотипи, вкорінені в українське суспільство, колапс системи соціальної підтримки та напругу між військовими та цивільними. Особливу увагу приділено силі горизонтальних громадських ініціатив, які сьогодні часто роблять більше, ніж інституції.

Катерина Приймак наголошує, що повернення жінок робить їх «білими воронами» у спільноті ветеранів, оскільки вони є спадкоємицями системи, яка не була дружньою до жінок. Рух «Veteranka» об'єднує жінок, даючи їм змогу відчути, що вони не самі. Саме ця самотність — як у цивільному середовищі, так і в «мужицькій» ветеранській спільноті — робить їхню організацію такою цінною.

Історія старту руху сягає 2015 року, коли жінки були абсолютно невидимими, незважаючи на те, що виконували бойові та тилові посади. Лише у 2018 році завдяки зусиллям жінок у війську було відкрито 63 бойові посади для них. Попри це, система не пристосована до потреб жінок, і саме спільнота має великий адвокаційний потенціал для зміни ситуації.

Повернення після першої служби у 2014 році стало для Катерини Приймак складним випробуванням: вона відчувала депресію та відторгнення військової теми. Їй знадобилося два роки, щоб прийняти свій досвід і зрозуміти, що участь у війні — це не її провина, а єдиний нормальний шлях захисту ближніх. Саме тоді вона зрозуміла своє покликання підтримувати тих, хто повертається.

Жінкам після війни часто важче адаптуватися через ставлення суспільства до їхнього материнства та крихке чоловіче его, яке зачіпається, коли жінка-ветеранка претендує на роботу. На ринку праці існує сексизм, і жінки-ветеранки часто сприймаються як нестабільні працівники, тоді як чоловіків-ветеранів хочуть наймати, бо їх вже не мобілізують.

Головним у спілкуванні з ветеранами є людяність і почуття такту. Не потрібно ні надмірної уваги, ні ігнорування особливостей. Важливо дотримуватися базових правил етики, не робити коментарів, що можуть образити, і пам'ятати, що ветеран — це просто людина, яка потребує гідності та поваги.

Горизонтальні громадські ініціативи, такі як «Veteranka», зараз врятовують Україну, допомагаючи ветеранам знайти місце в суспільстві. Державна система все ще не готова до масового повернення ветеранів, тому саме громадяни мають будувати нові механізми підтримки, інтегруючись у державні структури та змінюючи світ навколо себе.