12.05.2026 10:42 Спроба володимира путіна нав’язати Європі Ґергарда Шредера як одного з ключових учасників переговорного процесу щодо України — це не дипломатія. Це спроба підміни міжнародного права політичним цинізмом. Коли особа, відповідальна за акт агресії, масові воєнні злочини, злочини проти людяності, депортації дітей, системне знищення цивільної інфраструктури та переслідування української ідентичності, намагається визначати, хто саме має вести перемовини від імені Європи — це суперечить самій природі права і принципам міжнародного правопорядку.

У міжнародному праві існує базовий принцип: агресор не визначає правила правосуддя. Після Другої світової війни світ сформував чіткий підхід: саме міжнародна спільнота встановлює механізми реагування на злочини агресії, а не злочинець обирає собі “нейтральних” або “лояльних” арбітрів. Саме тому після нацистської агресії не Берлін визначав склад Нюрнберзького трибуналу.

Сьогодні ситуація аналогічна по суті. російська федерація є державою-агресором відповідно до резолюцій Генеральної Асамблеї ООН та фундаментальних принципів Статуту ООН, які прямо забороняють застосування сили проти територіальної цілісності та політичної незалежності іншої держави. Агресія є “найтяжчим міжнародним злочином”, оскільки породжує всі інші злочини війни.

Саме тому вимога кремля щодо участі політично близьких або залежних осіб виглядає не як пошук миру, а як спроба легалізувати власний вплив на переговорний процес. Особливо показово, що кандидатура Ґергарда Шредера була відхилена Європейським Союзом через його багаторічні зв’язки з кремлем та фактичне лобіювання російських інтересів. Йдеться не про особисті симпатії чи антипатії, а про питання конфлікту інтересів, політичної доброчесності та безпеки самого переговорного процесу.

Європейський Союз має власні інституції, легітимно обраних посадовців і визначені механізми зовнішньої політики та має забезпечити їм право визначатись і приймати рішення по суті і про склад переговірників. Жодна третя держава, тим більше держава-агресор, не має права диктувати ЄС, кого призначати представником чи перемовником. Інакше це означало б руйнування самої концепції суверенності міжнародних організацій та принципу незалежності дипломатичних інституцій.

Крім того, міжнародне право вимагає не “нейтральності до злочину”, а правової оцінки злочину. Неможливо вимагати “балансу” між державою, яка захищається, і державою, яка здійснює агресію. Так само як неможливо ставити на один рівень жертву і того, хто вчиняє злочин.

Такий підхід суперечив би не лише моралі, а й самим основам міжнародного гуманітарного права та практиці міжнародних трибуналів. Саме тому особливо небезпечними є спроби просувати до переговорного процесу людей, які: - не називали агресію агресією; - уникали засудження масових убивств цивільних; - виправдовували економічну співпрацю з режимом кремля; - роками просували енергетичну залежність Європи від росії.

Бо тоді переговори ризикують перетворитися не на механізм відновлення справедливості, а на інструмент політичного відбілювання агресора. Міжнародне право має іншу логіку. Воно базується на: - невідворотності відповідальності; - суверенній рівності держав; - неприпустимості агресивної війни; - захисті цивільного населення; - повазі до територіальної цілісності.

І саме цими принципами повинен керуватися Європейський Союз — без огляду на політичний тиск кремля. Відмова ЄС приймати нав’язаного кремлем перемовника є не “недипломатичністю”, а навпаки — проявом правової зрілості та інституційної незалежності. Бо коли злочинець починає визначати, хто має вести переговори про наслідки його злочину — це вже не мирний процес. Це спроба підмінити право впливом, а справедливість — політичною маніпуляцією.

І саме тому Європа не має права погоджуватись на такі правила.