«Хлопаки» стали приємною альтернативою для тих, хто втомився від Marvel, та й узагалі для тих, хто не слідкував за супергероїкою. Жвавий серіал про злих супергероїв, які більше нагадували правих політиків, розійшовся на п'ять сезонів, але наприкінці різко змінив інтонацію. Станіслав Тарасенко розповідає, чим досвід перегляду фінальної частини нагадує перегляд «Клану Сопрано», якби там не було криміналу.

«Хлопаки» — графічна антисупергеройська сатира Гарта Енніса — почала виходити в середині 2000-х, але набрала популярності як серіал наприкінці 2010-х — саме тоді, коли мультивсесвіт Marvel почав кульгати, а глядачу приїлися епоси про перекачаних надлюдей у кумедних костюмах. Задуманий як деконструкція супергероїки, твір Енніса ставив під сумнів психічне здоров'я людей, яким спала на думку ідея надіти маску, стати вігілантом і ночами ламати злочинцям руки.

Шоуранер Ерік Кріпке випустив серіал у 2019 році — в найуспішніший період історії голлівудської супергероїки. «Хлопаки» не йшли за Marvel протоптаною супергеройською стежкою: вони виступали як хоч і мейнстримна, але опозиція. Чорний гумор та ультранасильство вигідно виділяли серіал серед «безпечних» картин Marvel і DC про однотипних надлюдей, які по черзі рятують планету.

Сюжет серіалу вже п'ять сезонів крутиться навколо ідеологічного протистояння двох спільнот: супергеройської команди «Сімки» та бунтарської групи «Хлопаків». Перші — щось на кшталт офіційної силової структури, яку підтримує влада США. Другі, суворо кажучи, терористи, хоч із благородною метою. Річ у тому, що медіа, команда топпіарників, іміджмейкери на стороні перших, тоді як другі знають справжніх «суперів».

Перші три сезони «Хлопаків» задали високу планку. Брутальна сатира торкалася питань соціально-політичного характеру — моральна відповідальність сильних перед слабкими, зловживання суперсилою, правий політичний поворот, корпоративна монополія, гарасмент, нацизм. Граничний реалізм «Хлопаків», їхнє поєднання «натурального» і «коміксового», «постмодерного» і «традиційного» стали візитівкою серіалу.

Однак четвертий сезон різко змінив курс. Все, за що любили «Хлопаки», — насильство, секс, лайка, вульгарність, деконструкція супергеройського міфу — несподівано перетворилося на штамп. Фірмовий чорний гумор і ультранасильство відійшли на задній план, а серіал мутував у нудну та сумну сповідальню, в якій кожен антигерой переживає свої травми, ниє і проситься на ручки.

Політичний фон «Хлопаків» і думки серіалу про авторитаризм — те, що раніше було лише однією з численних складових серіалу, — потіснили собою все інше та стали головною його темою. Здається, сценаристам серіалу було значно важливіше адаптувати сюжет під новини про витівки Дональда Трампа, ніж розвивати власну історію. Останні два сезони — сатира над правими режимами, дозоване псевдошокуюче насилля в кожному епізоді і дедалі більша поляризація умовних демократів та республіканців.

«Хлопаки» страждають від типових проблем серіалів, що не можуть вчасно завершитись — їхні автори змушені відтворювати одні й ті самі події: конфлікти інтересів, мелодраматичні пристрасті, пафосні монологи. У фінальному п'ятому сезоні присутня мінімальна інтрига — ми знаємо, що сторони знову намагатимуться вбити одна одну. Головне, «Хлопаки» втратили змістовність, перетворившись на карикатуру на самих себе, а все брутальне в них, що раніше шокувало, стало існувати наче окремо від історії серіалу.