16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет. Цей історичний крок став важливим етапом на шляху до незалежності, хоча формально Україна залишалася в складі СРСР. Документ заклав фундамент для майбутньої держави, визначивши пріоритет українських законів над союзними.

Процес розпаду імперії розпочався ще раніше. Литва проголосила незалежність 11 березня 1990 року, а РРФСР ухвалила аналогічну декларацію 12 червня під керівництвом Бориса Єльцина. У УРСР набирав силу національно-визвольний рух, який об'єднав мільйони громадян навколо ідеї самостійності.

Парламентські вибори 1990 року сформували першу демократичну Верховну Раду. У залі протистояли два табори: комуністична більшість «Група 239» та опозиційний Демократичний блок. Під тиском суспільства депутати змогли досягти консенсусу та проголосувати за суверенітет.

Історик Сергій Плохій пояснює, що суверенітет означав верховенство республіканських законів, тоді як незалежність повністю виводила країну з-під юрисдикції Москви. Декларація не мала статусу конституційного акта, але внесла зміни до Конституції УРСР, закріпивши ключові права.

Документ проголосив недоторканність кордонів, право на власні збройні сили та економіку, а також запровадження української мови в усіх сферах життя. Він також закріпив офіційну назву «Україна» на рівні з «Українською РСР», що стало першим кроком у відновленні національної ідентичності.

Хоча деякі пункти, такі як намір стати нейтральною державою, не реалізувалися повністю, Декларація стала невід'ємною частиною історії. Без цього документу Україна не змогла б стати незалежною державою вже наступного року.