Шість годин поруч з «непомітними» чоловіками, які зламали моє уявлення про нормальність. БЛОГ

Шість годин поруч з «непомітними» чоловіками, які зламали моє уявлення про нормальність Матеріал про те, як я приїхала подивитись на дивних підопічних в інтернаті, а виявилось, що дивитись треба було на себе. Цей репортаж я планувала ще три роки тому. І чомусь саме нещодавно, перебуваючи у відпустці, згадала, що він досі не написаний, що я досі не пережила ті емоції, що досі не показала суспільству, як іноді воно може помилятись…

Домовившись з директором про зустріч, я, звісно ж, готувалась, перечитувала і переглядала масу матеріалів. І, знаєте, скрізь роль відіграє людський фактор: якщо персонал, керівник зацікавлені в розвитку – він є. І навпаки.

Власне, коли йдеться про душі, про невиліковні хвороби, про те, що людина проживає тут чи не все своє життя, – тоді відповідальність значно зростає. Голобський психоневрологічний інтернат Сьогодні 31 березня 2026 року. І завтра я маю відвідати Голобський психоневрологічний інтернат – заклад для перебування чоловіків із стійкими інтелектуальними та/або психічними порушеннями – так написано на його сторінці в фейсбук.

Однак перед тим я ще раз мушу переглянути геніальний фільм «Пролітаючи над гніздом зозулі», визнаний найкращим у 1975 році (багатьом він таким і залишається). Тут ми бачимо «інших» людей в кадрі, але розуміємо, що насправді не все так просто зі «звичайними» людьми. З «іншими» якраз усе ясно...

Тут вирує життя: це точно інтернат? Як і очікувалось, я заїхала в кінець села. Здалека виднілись високі сосни, було ще похмуро, ранок, але невдовзі мало показатись сонечко.

На щастя, «радянським» духом тут не віддавало. Навпаки, навколо було тихо, охайно, чисто, де-не-де ходили люди. Я не знала, хто з них персонал, а хто – підопічні.

За огорожею якісь хлопці ганяли м’яч. Один стояв на воротах, двоє забивали, ще один бігав навколо і видавав незрозумілі звуки, інший намотував кола на трьохколісному велосипеді, хтось спостерігав збоку. Чоловіки перегукувались, як це зазвичай буває в такій грі.

Раптом м’яч підсочив дуже високо і застряг у гілках. Хлопці не забарились: один з них зняв кросівка і кинув ним по м’ячу. Але в гілках повис і кросівок.

Той, що спостерігав збоку, знайшов палицю і почав кидати нею по гілках, щоб збити і м’яч, і взуття. Інші зібрались навколо, щось гукали, давали поради, хтось ще роззувався. Було весело і цікаво спостерігати цю сцену.

Врешті, палиця збила спершу м’яч, а потім і кросівка, хлопці продовжили гру. Насправді, половині з них, як згодом виявилось, понад 40 років, але виглядають геть хлопчаками. У цьому закладі вони проживають від кількох місяців і вже до десятків років.

Хоче знайти продюсера і виступати: Олег, який співає про життя Дехто, як Олег, перевівся сюди просто з інтернату (спеціалізованої школи для дітей-сиріт) в селищі Головне, де виховуються до 18-річного віку. Зараз йому 43. Олег «Дискоман» обожнює співати.

Родом з Криму. Олег, який співає про життя «Мене кидали, як те цуценя. Мати гуляла з ким попало.

А доглядала тьотя, її я люблю. Один раз в Головне приїжджав брат, і все. У мене є дівчина, з інтернату в селі Руда, вона внутрішньо переміщена», – розказує Олег.

Чоловік веде мене з директором установи в кімнату, де мешкає разом з чотирма товаришами. Тут охайно і чисто, на стінах – плакати, різні вироби, від споглядання пригадується підлітковий період, коли любила так само все обклеювати та обставляти. Олег вмикає колонку і співає мені пісню Андрія Кравченка «А я вийду в поле».

До свого сорому, я не знаю слів, швидко знаходжу їх в інтернеті і підспівую. Слова там символічні: «І життя рубало мене без підказки, я стояв, як камінь, не схилив чола!.. ».

Не знаю, чи усвідомлює Олег їх суть, але настрій в нього бадьорий, веселий, видно, що людина володіє голосом, тілом, мікрофоном, вміє поводитись «як на сцені». «Хочу знайти продюсера, моя мрія – співати, ідеально – в дуеті з дівчиною, бо люблю виступати, спілкуватись з людьми», – ділиться Олег. Олег «Дискоман» обожнює співати Акцент: І я відчуваю, що моє розуміння «норми» було викривленим, доки я не увійшла в цю установу.

Я точно не уявляла зустріти тут групу радісних хлопчаків, які збивають палкою м’яча з-поміж гілок. Не думала, що побачу тут фаната української музики, який має мрію і працює над її втіленням. Але це був лише початок. «Тут наш другий дім», – директор А поки ми відволічемось на розмому з директором Володимиром Ковальчуком. Він тут не просто керівник понад два роки, а й батько.

Бо це не лише робота, на якій працюєш, її треба любити, вміти передавати це відчуття іншим: і підлеглим, і підопічним. Треба горіти кожною проблемою і намагатись її вирішувати. Треба пропускати все крізь серце і проявляти емпатію щосекунди. Чесно, протягом першої години тут мені було складно уявити, як йому і працівникам це вдається.

Але через шість годин, коли я вже їхала додому, у мене було відчуття, що я тут полюбила всіх, і так само полюбили мене. Володимир Ковальчук «Відповідно до державних стандартів, ми надаємо тут соціальну послугу – стаціонарний догляд за чоловіками, забезпечуємо максимально домашні умови перебування. Дієздатних мешканців готуємо до виходу в соціум, в силу їх можливостей.

Але тут вони свої серед своїх і відчувають комфорт», – розказує Володимир Володимирович. Він – господар, на кожному кроці тішиться зробленим, пишається персоналом і ділиться великими планами на майбутнє. «Скоро все зацвіте, буде гарніше», – ніби перепрошує директор. «Мені і так тут все прекрасно.

Птахи співають. Повна тиша», – відповідаю. Прогулюючись територією, бачу чоловіків, які працюють з технікою поблизу підсобних приміщень.

Роботи тут вистачає, адже установа має 28 гектарів землі, свиней, корів, теплиці, сіють зернові, садять картоплю, інші овочі, зелень, багато в чому забезпечують самі себе продуктами. У силу можливостей, до роботи залучають і підопічних: це так звана працетерапія, яка передбачена індивідуальним планом реабілітації (ІПР).

Особливої уваги заслуговує персонал. Зрозуміло, що оплата праці не є достатньою за таку складність і напругу. Директор каже, що спілкується на різні теми з колективом постійно.

І він тут дружній, відповідальний, всі питання вирішує швидко. Тут їх другий дім, тож знають, що потрібно відкинути непорозуміння, агресію, зрозуміти, що створення належних умов у закладі – спільна робота задля блага всіх. «Наразі взаєморозуміння є, всі господарські, соціальні та інші питання вирішуються швидко і якісно.

Тож велика за це вдячність нашим працівникам», – говорить пан Володимир. Цьогоріч заклад відзначить 65-річчя, тож задумів чимало, і не лише задля ювілею. Хоча й за останній час зроблено чимало: облаштували вуличний творчий майданчик «Простір мрій» з імпровізованою сценою та лавочками для гостей, прихорошили інші частини території, зробили багато ремонтів.

Усе – завдяки співпраці обласної влади, територіальної громади, меценатів. Проходимо мимо пральні та котельні. Тут мають свої дрова, але палять торфобрикетами.

Опалення станом на 1 квітня ще вмикають, бо хворим підопічним вночі буває холодно. Позмінно в котельні працює кочегаром Леонід. Уже більше 15 років.

Такі люди завжди викликають у мене повагу. Кочегар Леонід Акцент: На території облаштована кімнатка для зустрічей з рідними. Тут є стіл, диванчик, вода і картина з гарними конями.

Це місце, де можна душевно поспілкуватись. Поруч – велопарковка для працівників. Велотранспорт у Голобах – чи не найпоширеніший.

Ця ж кімнатка слугує місцем для короткого перепочинку внутрішньо переміщених осіб, які в Голобах виходять з потяга, прибувши зі Сходу, і можуть почекати тут до свого наступного транспорту, подорожуючи далі. На подвір’ї стоїть автомобіль швидкої, про всяк випадок. Є чоловіки, в яких можуть раптово виникати напади.

Загалом, кожен працівник, умовно, має своїх підопічних і вже знає, що від них очікувати і до чого бути готовими. Іноді потрібно й терміново везти в лікарню, буває різне. Адже переважна більшість тут – недієздатні.

Повернути їх в статус дієздатних – непросто, це має бути рішення відповідних комісій, має бути прогрес в одужанні. Але здебільшого це рідкісь, адже шизофренія чи епілепсія, які тут найпоширеніші, – практично невиліковні... Володимир Ковальчук прогнозує, що кількість людей зі схожими діагнозами – зростатиме.

Звісно, це пов’язано з війною, гострою реакцією на стрес, іншими причинами. Володимир Ковальчук Аби потрапити в установу, потрібен пакет документів і відповідні висновки комісій. Зрозуміло, що сюди є певна черга і охочі потрапити, та заклад розрахований на 70-80 осіб.

Наразі про його розширення не йдеться. Акцент: Дієздатні підопічні закладу можуть працювати, однак наразі роботи в селі для них немає. Це – проблема, адже держава декларує безбар’єрність, створює для цього умови, та відповідні підприємства тут відсутні.

Або ж не знають, що є такий варіант. Вірить в Бога і Україну: Руслан, який не знає свого віку Ми йдемо в один з залів, де проводять дозвілля хлопці. Знайомлюсь з Русланом, свого віку він не знає, взагалі про себе не знає нічого.

Він саме розмальовує писанку до Великодня (потім подарує малюнок мені). Питаю, що йому тут приносить радість. А радість Руслану приносить те, коли хтось приїжджає в гості і привозить смаколики.

«Бриюсь, миюсь я сам, катаюсь на ровері», – розказує. Роблю йому комплімент, що його синій светр дуже личить під блакитні очі. Усміхається.

Руслан, який не знає свого віку І якщо ще дві хвилини тому я давала йому десь 27 років, то зараз – усі 14... Ця їхня наївність «ходитиме» за мною ще довго. Та Руслан насправді не дитина.

Кращий його друг – Олег, який «ходить в колясці», разом живуть у кімнаті, тож постійно допомагає товаришу. Продовжує: «Робимо тут зарядку, граємо ігри, молюся до іконок. У нас в кожній кімнаті є іконка, і я стаю на коліна і молюсь.

Вірю в Бога. Прошу в нього, щоб давав мені силу, давав життя в Україні. Я знаю, що йде війна, багато людей загинуло.

Ми ходимо на могилки, прибираємо там, доглядаємо». В інтенаті є душа – і це творчість Виходжу в коридор, де, до речі, немає очікуваного стійкого специфічного запаху. І потрапляю в кімнату, де за головну пані Зінаїда, інструкторка з культурно-дозвіллєвої діяльності.

Тут – усе дихає творчістю і мистецтвом. Уже знайомий Олег стоїть з мікрофоном, двоє чоловіків, очевидно, на підтанцівці, а ще один, Микола, – розмальовує велику писанку з пінопласту. Розпитую, які таланти мають підопічні. Тут – усе дихає творчістю і мистецтвом «Хто що вміє робити – всі біжать сюди.

Зараз маємо достатньо музичних інструментів. Люблять хлопці підтанцьовувати. На всі свята готуємо концерти, стараємось задіяти багатьох.

Хтось просто бере брязкальце і ним брязкає. «Старшуни» (яким за 40 – авт.) вже грають по нотах, навіть маємо орган (музінструмент – авт.). Це дуже розвиває їх.

Весь час кажуть: а ми будем грати, а ми будем співати, а ми будем виступати! Довго їх просити не треба. Люблять виступати перед гостями.

В нас є один хлопець, завжди приходить і каже: так, що це ви тут робите, ану мене навчіть! » – тішиться жінка. Пані Зінаїда працює тут близько 24 років.

На моє питання, чи хотілось хоч раз звільнитись, відповідає, що ні. У неї цією роботою горять очі. Часом незнайомі запитують, де працює, і коли відповідає, то уточняють: а що ти там, мовляв, робиш?

Бо, дійсно, що можна робити культорганізатору в інтернаті для чоловіків з інтелектуальними та психічними порушеннями?.. Відповідає, що танцює, співає, малює. У людей одразу заокруглюються очі.

«І що, вони таке роблять? » «Звісно! Ми і благодійні концерти організовуємо, й інші заходи.

Але я не називаю це роботою. Ми з ними живемо», – резюмує жінка з вогником в очах. Після цього один з підопічних, який не розмовляє, Андрій, виконує мені колядку.

Слухаючи, я розумію, що це «Нова радість стала». Слів нема, лише звуки і ледь відчутна мелодія. Накочуються сльози, я їх ховаю.

Ці хлопці люблять аплодисменти, і я їх не шкодую. А потім Олег виконує ще один хіт «Розлучниця». Двоє підтанцьовують, заходить ще один мужчина в піджаку і теж починає рухатись, потім доєднується четвертий.

І ось уявіть цю сцену: я слухаю розпіарену пісню, яку виконує чоловік приблизно мого віку, який жив у моєму рідному селі, але в інтернаті, ми навіть колись могли бачитись, десь перетинатись. Ще четверо завзято танцюють, краєм ока спостерігаючи за моєю реакцією, інший розмальовує великоднє яйце. Вони – живуть.

Акцент: Війна не відмінила життя тут. Разом з тим, війна загострила те, що ми часто не хочемо бачити. Мені завжди було незручно думати про таких чоловіків – десь вразливих, десь залежних, десь безпомічних.

Скажу чесно, що мені і досі не зовсім комфортно від побаченого, почутого і пережитого. Чому так – питання відкрите. Уміє робити все: Саша, який має свого кота Далі я ближче знайомлюсь з Сашею на псевдо «Білий».

Але спершу помічаю на його ліжку кота, теж Білого. Так вони кілька років тому зійшлися – «Білий» і Білий – і живуть собі разом. «Кіт прибився давно, – розказує Саша. – Я його вигодував, і тепер він зі мною».

Саша ділиться, що любить прибирати, аби скрізь були чистота й порядок, любить слухати музику, співати і танцювати, мити посуд. Навіть вишиває бісером. Показує світлини сестри, з якою спілкується, має профіль у фейсбуці і активно його веде. А найбільше хоче, аби його визнали дієздатним...

Саша, який має свого кота Це саме Саша закинув м’яч в гілки. Тут Саша скрізь: і творить, і співає, і малює, і гуляє, і допомагає. Вдома я показувала дочкам відео і фото з ним: нормальний хлопець, казали діти.

Навіть дуже, дуже нормальний. Надто душевний. І ось що роблять тут протягом дня...

Заходжу в кімнату-перукарню, де пані Галина саме стриже підопічного Андрія. Також може і побрити охочих. Але Андрій бриється сам. Та й стрижуть за бажанням. Галина каже, що сама дивиться, кому вже час підстригатись, однак враховує всі їх побажання.

Кімната-перукарня Андрій, до речі, вчився на муляра-штукатура в Торчині, руки, як-то кажуть, з правильного місця ростуть. Народився він в Київській області, далі опинився в дитбудинку в Ківерцях. Згодом – в інтернаті селищі Головне.

А після повноліття перевели в Голоби. Тут він мріє відкрити власну майстерню з ремонту взуття, але наразі це неможливо через процесуальні перипетії… Поруч в іншій кімнаті кипить творча робота – хлопці під наглядом соцпрацівниць виготовляють великодні прикраси.

Тут розвішені численні подяки, грамоти, дипломи, медалі, вироби ручної роботи, кубки, картини... А за столом чоловічі руки творять красу. Я звикла, що схожим займаються в клубах за інтересами чи бібліотеках, не так легко й сучасних дітей до такого залучити.

Але ці чоловіки, схоже, можуть усе. Одні приклеюють вирізані овали з позолоченого фетру до гілок верби, інші з лози плетуть круглий вінок та прикрашають, а Володя з Запорізької області розмальовує велику імпровізовану писанку. Він є внутрішньо переміщеною особою, на Волині мешкає вже близько чотирьох місяців.

Тут йому подобається, має друзів, бере активну участь у дозвіллі. Каже, що перевезли його через активні бойові дії вдома. Ще один переселенець, 63-річний Вітя, з Покровська.

Пригадує, як чотири роки тому на місто полетіли ракети, повилітали вікна, все було розбомблено. «Папа умер, мама умерла, брат бросился под поезд. А у меня бредовая шизофрения», – коротко розказує.

«Перемкнуло» його після армії, тривало лікувався, тож нині доживає свій вік тут, на Волині. «Тут хорошо, но мне плохо. Мне дома хорошо», – це, звісно, зрозуміло...

Ніна Петрівна, яка займається з підопічними, знає, напевно, про таланти кожного, всі тут щось уміють робити, було б бажання. Хтось вишиває, хтось висипає фігурки з піску, а є один, який тільки те й робить, що шиє, перешиває, пришиває, – це, мабуть, у нього в крові. Ще є чоловік, який тяжіє до землі, любить сіяти, садити, пересаджувати вазони, – це його стихія.

У нього навіть ріс лимон. Трудиться на землі і шукає маму: Коля, який виростив лимон Чоловік, в якого вродив лимон, – це 42-річний Коля, також вихованець інтернату в селищі Головне. Кажу Колі, що він сумний, але той заперечує.

Коля, який виростив лимон Насправді, сум там дуже глибокий. Очевидно, робота на землі дійсно його рятує. Коля любить садити капусту, огірки, помідори, перець, сам доглядає за грядкою і теплицею, показує мені свої вазони у кімнаті: грошове дерево, тещин язик та інші.

Лимон, каже, пропав, бо напала тля. Робота на землі дійсно рятує Колю «У першу чергу, я хочу знайти маму, – видає Коля. – Можна я запишу звернення до пана Суханова?

» Я отетеріваю на місці, але, звісно, погоджуюсь, вмикаю камеру на телефоні. Коля говорить одразу і по ділу: пане Суханов, я Коля такий-то, допоможіть мені знайти маму, може, є брати-сестри-хресні, я дивлюсь вашу передачу, до вас їдуть люди, запросіть і мене, я хочу їх знайти. Дані я зафіксувала, спробую чимось допомогти.

Коля любить працю на землі і вирощує вазони Цей текст міг бути коротким, на одне речення: я познайомилась з Колею, 42 роки, він любить працю на землі і вирощує вазони, а ще – мріє знайти рідну маму, адже все життя провів в інтернатних закладах. Акцент: І навіть це одне речення стискає моє серце та наповнює душу розпачем. Але це далеко не всі історії, які доведеться пережити тут, і це далеко не все, з чим я таки примирюсь і погоджусь.

Виявилось, є багато такого, чого могло б не статись, якби дорослі були адекватними, народжували дітей усвідомлено і при здоровому глузді, і ще багато таких «якби»... Мій переломний момент. Момент, в якому справжній сенс І тут я зустрічаю знайоме обличчя – мій колишній колега з поліції, який пішов на пенсію, а нині працює тут санітаром. Пан Юрій доглядає разом з колегами за підопічними: потрібно допомогти з гігієною, одягом, приглянути за поведінкою.

«Але головне – їх треба полюбити. Це люди з вадами розвитку, мови, поведінки, дехто видає лише звуки, і це треба навчитись розуміти, не кожен тут витримує. Але колишня робота навчила сприймати речі реалістично», – говорить мій ексколега.

Щоразу хлопці дуже радіють, коли зустрічають вранці Юрія та інших працівників, їх радо вітають, і це не передати словами. «Тут немає фальші, це суцільна щирість і простота», – видає суть мого репортажу чоловік. Коли Юрій підійшов до одного з хлопців, він так міцно стиснув його за пальці, видавши дивні звуки, що мені захотілось десь сховатись.

Але санітар зрозумів підопічного, вони поговорили своєю мовою, зрозумілою лише їм. Хлопець так міцно стиснув пана Юрія за пальці У цій другій кімнаті разом свій час проводять люди з першою групою інвалідності: це дуже тяжкі вади і порушення розвитку, трапляються раптові напади. В якийсь момент я зловила себе на тому, що хочу вийти звідси швидше, і від цього стало ще гірше.

Переді мною – ніби справді картинка з переглянутого напередодні фільма: хтось лежить, хтось повзає, видає дивні звуки, мугикає, простягає руки і хоче вчепитись, дехто не може піднятись, інші просто скрутились клубочком. Погляди ніби далекі, розсіяні, хапаються за мене, бо це таки щось новеньке для них. І мене «перемикає»: я хочу підійти ближче, просто обійняти, особливо цих двох у куточку, яким на вигляд 10-12 років.

Але між нами стоїть персонал, розумію, що не просто так. Ті, хто мов діти, мають більше 20 років: до такої складної реальності я виявляюсь не готова. Так минає їхній день тут, де не грають футбол, не малюють і не співають, а ввечері – на своє ліжко, ліки і спати.

Акцент: Було важко спостерігати цей контраст. Але я мала усвідомити, що в одних стінах здатні існувати різні рівні життя. Життя, яке може не вписуватись в наше уявлення про нормальність, але все одно є життям. Я побачила тут багато турботи, рутини, спільності, але й разом з тим – обмеження, безвихідь, різні ступені свободи.

Я не знаю, чи таке життя добре, але воно точно відбувається без нас. Але з нами їм би жилось трохи легше. Бо тут самотність звучить особливо гучно, вона кричить з кожної шпаринки, я бачу її в кожній парі очей, тут самотність не має ні початку, ні кінця. Тут самотність бездонна.

Про діагнози і трохи про любов 15 років тут працює медикиня пані Богдана. За цей час звикла до всього. Але особливо тяжко, коли підопічні помирають, бо всі стають тут, як рідні, і втрачати людей дуже складно.

Медикиня пані Богдана До речі, про смерть: хоронити підопічних можуть як родичі, так і працівники. На місцевому кладовищі для них виділено окремий куточок, де теж все доглянуто. Помирають тут, в середньому, у віці від 60 до 80 років, часто – від онкологічних захворювань.

Загалом, найпоширеніші діагнози вихованців – розумова відсталість і шизофренія. Власне, їх встановлюють лікарі, а далі путівку в інтернат видає департамент соцполітики. Перші п’ять днів за пацієнтом спостерігають, визначають ступінь його потреб, складають індивідуальний план реабілітації.

Основні заходи, що становлять зміст соціальної послуги стаціонарного догляду, – це безперервне перебування в установі і харчування, допомога у дотриманні особистої гігієни і самообслуговуванні, спостереження за станом здоров’я і надання медичної допомоги. Також тут забезпечують одягом, взуттям, постільною білизною. Загалом, працівники та медперсонал проживають зі своїми підопічними життя.

Звісно, вся система направлена на те, аби чоловіки максимально соціалізувались. Також тут забезпечують одягом, взуттям, постільною білизною Їх хвороби мають як вроджений, так і набутий характер. Вроджений притаманний сиротам або так званим відмовникам (кого батьки лишили одразу після народження – авт.). Набутий – тим, хто, по-простому, не вмів знімати стрес, а натомість вживав алкоголь, психотропи тощо, отримав травми за різних обставин, в тому числі, психологічні.

«Ці люди дуже тонко вловлюють настрій, питають, а що не так, якщо засмучена, одразу знають, хто добрий, а хто поганий. Їм тут не вистачає одного –спілкування і любові», – пояснює спеціалістка. До речі, про любов.

Дієздатні чоловіки мають право створювати сім’ї, і є випадки, що й створюють. Тож іноді приходять і на консультацію щодо інтиму, бо це теж одна з їх базових потреб... Я попросилась поїсти разом. Тут це незвично Далі ми йдемо на обід в їдальню разом з хлопцями.

Директор каже, що сьогодні вони особливо чемні, бо приїхала гостя. Попроситись поїсти разом з усіма – не таке вже й часте прохання відвідувачів (може, я взагалі перша?) Обід в їдальні Спритні працівниці кухні розставляють усе на столи, за якими сидить перша частина мешканців. Тим часом поруч на столі рівненько виставлені чергові порції для наступної групи.

Сьогодні в меню – борщ, горохове пюре з вінегретом і котлетою, чай-кисіль (я так і не розібрала), хліб, солодощі. Все смачне. «Хлопці, може, хто добавку хоче?

» – гукає працівниця. «А можна добавку борщу? І хліба?

» «Можна! » Для мене це величезна порція, для них, чоловіків, – звичайна. На щастя, всього всім вистачає.

На стіні біля мене висить картина-натюрморт, вишита бісером одним з вихованців – справжня окраса їдальні. Картина-натюрморт, вишита бісером одним з вихованців Директор тим часом продовжує розказувати про те, як тут усе буде оновлюватись і ремонтуватись, бо умови мають покращуватись. Я погоджуюсь, але кажу, що тут і так ще нормально.

Принаймні, чисто, доглянуто, гарно пахне. Підопічні, до речі, кулінарити теж полюбяють: недавно допомагали випікати смаколики військовим на Схід. Загалом, всі тут допомагають армії в силу своїх можливостей.

Історія Олега: грається тракторцями Потім на вулиці я зустрічаю ще одного мешканця – Олега, його зріст –трохи вище моїх колін. Присідаю, кажу йому, що настільки близько таку маленьку людину я бачу вперше. Олег говорить, що спочатку все було нормально, ходив, а потім затиснулись кістки, і все, та ще й горб виліз на спині.

Олег грається тракторцями «То у вас немає ніжок? » «Є! Чого ж нема.

То я присів просто! » Олег піднімається і стає вищим десь на 10-15 сантиметрів. Я прикушую язик, перепрошую за недоречність, але ніби не образився.

Пересувається Олег за допомогою ходуль. Тут же в них тримає свій скарб – іграшкові тракторці, які полюбляє розбирати і складати. Тракторці на пульті, трохи більші, має і в своїй кімнаті.

Це його хобі. Дякує за хорошу погоду і чекає сестру: Руслан, який мало не помер Назустріч мені іде Руслан. Свого часу він також жив у селищі Головне, тож близький мені по духу.

Випарює сходу: «Відповім на два питання! » Руслан, який мало не помер Питаю: «У чому сенс життя? » Відповідає: «Слава Богу, що в нас є директор Володимир Володимирович, який організовує нам різні поїздки, любить нас, допомагає.

І ще в мене є найкращий друг – Дискоман, який завжди мені допомагає та підтримує. Я вдячний за хліб і воду». «Добре, і друге питання.

Який у вас був найкращий день за останній час? » «Мені найкращий день – це коли Всевишній Господь дає хорошу погоду. Сьогодні сонце, я задоволений.

Дякую вам за підтримку, що не забуваєте нас». Олег «Дискоман» недаремно найкращий друг. Ще коли разом вчились в Головненському інтернаті і були в таборі, в Руслана стався епілептичний напад.

Всі почали кричати, чи в когось є щось чорне (епілепсія – в народі «чорна хвороба» – авт.). «І я накрив його чорною кофтою, – говорить Олег. – Бо він звалився, язик запав, міг померти».

«Він врятував мене», – каже Руслан. Нині таких раптових нападів поменшало, приймає підтримуючі медикаменти, вітаміни, рятує робота по господарству. Руслан дуже говірливий, але за цією виразною харизматичністю щось приховано.

Біля нас збираються інші хлопці, але я відводжу його вбік. Дані своїх рідних він знає – батьків і сестри з братом. «Мати мене кинула в лікарні. Вона – алкоголічка.

Але я хочу, щоб ви передали привіт моїй сестрі, – на майже чорне обличчя Руслана (бо ж ромської національності) накочуються великі сльози. – Я стільки років її не бачив, я без неї не можу. Будь ласка, Олічка, знайдіть її.

Відчуваю серцем, що і батьки ще живі, тільки баба померла». Так, і це я теж зроблю... Історія Юри: молиться У великому залі, де чоловіки проводять значну частину часу, увімкнений телевізор. Хтось просто сновигає з-поміж інших, хтось малює, хтось куняє на лавці.

Мою увагу привертають двоє зосереджених чоловіків, які грають в шахи. Я приходжу до них у кімнату. До речі, всі кімнати тут охайні, систематично відбувається провітрювання і кварцування.

Хлопці мають свої полички з одягом, книгами, особистими речами. Тут є навіть іграшкові ведмедики, у 30- і 40-річних чоловіків... А в Юри є багато Біблій, одна навіть старослов’янською мовою, її він теж прочитав.

Юра більше схожий на спортсмена-боксера, а не людину з шизофренією. Та і в спілкуванні він абсолютно всебічний та може говорити на різні теми. Сім років тому Юра потрапив до інтернату, через сімейні драми.

Розповідає, що мачуха все переписала на рідного сина, а після її смерті той названий брат нібито «відправив» Юру сюди. Чоловік ходить в церкву, його куточок обвішаний хрестами та іконами, на тумбочці – купка молитовників. В Юри своя правда: це мачуха писала на нього петиції, була «вхожа» в певні сфери, тому йому зробили інвалідність і поставили діагноз «шизофренія».

Чоловіку 48, він дієздатний. «Хочете мати сім’ю? », – питаю.

«У мене все буде. Я надіюсь на своє майбутнє. І дуже вірю.

Молюсь усі молитви зранку і ввечері, тихо, для себе. Біблію перечитую по кілька разів. Займаюсь бігом, граю в шахи з Дімою.

Знаю, що в мене є наречена, вона в монастирі, і якщо в нас і буде шлюб, то лише з Божою допомогою», – Юра говорить з дивною усмішкою, сидячи на ліжку і покочуючись взад-вперед. «Голоси сказали»: історія Діми, який вбив батька і розкаявся Його напарнику по шахах Дмитру – 53 роки. «По бумагах – недієздатний.

Зробили так насильно», – оголошує свій вердикт. Але зробили так через тяжкий злочин, як виявилось. У 22 роки він убив рідного батька.

«Голоси так сказали мені. Пив багато. Норми не мав», – пояснює.

Після злочину тривалий час перебував у психлікарні, останнім часом мешкає в Голобах. Хоча певний час був і вдома. «Я вже покаявся.

Взявся за розум. Коли сидів строк, тоді й одумався, розуму набрався, це пішло на користь. Зараз розв’язую кросворди, судоку, граю в шахи. Тут бігає багато котів, я їх годую», – розказує.

Приблизно раз в місяць його навідує мати. Хотів би жити з нею, але не виходить, часом стаються приступи, тож тут – спокійніше для всіх. Я намагаюсь щось сказати Дімі, підбадьорити, обдумую слова.

У голові роїться купа думок. Ми говоримо про те, що якби не той страшний злочин, Діма міг би створити сім’ю, народити дітей. А так епілепсія вкупі з шизофренією мали інші плани на нього.

Каже, що шизофренія нині відійшла, лише часом стаються приступи епілепсії. І тут Діма видає, що хотів би потрапити в Книгу рекордів Гіннеса, бо вміє розв’язувати надскладні судоку. Розказує мені різні схеми і вирішення...я кажу, що дізнаюсь, чим можна тут допомогти.

Переосмислити побачене і почуте Ішла шоста година мого перебування в психоневрологічному інтернаті для чоловіків. Я тішилась, що змогла наважитись на цю поїздку, змогла все зафіксувати, що я була тут поміж них як своя, а не просто як медійниця з диктофоном. Це я ще не знаю, що по приїзду додому просто засну на кілька годин, а потім встану і знову просплю цілу ніч: стрес і пережиті емоції все одно візьмуть своє.

При всій цій навалі неймовірно теплих почуттів я ще хочу провести час тут. Тому сиджу на подвір’ї разом з хлопцями і роблю те, що вмію найкраще: спостерігаю та фіксую в пам’яті. Руслан, блакитноокий милий красунчик, їздить на своєму трьохколісному велосипеді і сміється, як дитина.

Коля, який весь час ходив за мною, ніби охоронець, годує кішку, потім бере її на руки і гладить. Саша «Білий» виніс колонку, приєднав телефон і співає «Лебеді кохання». Це я знімаю на відео і відправляю мамі (колись вони з татом грали весілля, тож ця пісня була особливо модна).

Він не соромиться, не сумнівається, усміхається. Я подумала, що не змогла б так, знову пече сором. Два хлопці підтанцьовують: один рухається з ноги на ногу, як маятник, інший – взад-вперед. Як можуть, так і рухаються...

Вітя з Покровська сів на лавочку і сховав голову в плечі, куняє на сонечку. Коля (який виростив лимон і любить землю) спостерігає за всім, взявши руки в боки, як справжній господар. Вийшов і сивочолий Діма, який покаявся, але той гріх на серці – до кінця життя, це точно. Фотографую на сходах ще кількох старших чоловіків.

Один хлопець підходить і тривожно питає, чи правда, що побомбили Луцьк. Відповідаю ствердно, але кажу, що без потерпілих. Киває, відходить.

Олег, який фанат Андрія Кравченка, пропонує навчити мене орудувати палицею в руці, крутити її, не випускаючи. В мене не сильно виходить. Стає соромно.

Я так багато не вмію з того, що вміють вони. Я не люблю доглядати за вазонами, не вмію їздити на велосипеді, не вишиваю бісером, не розгадую кросворди, перестала читати Біблію, я не прикрашаю оселю до Великодня, не шию і досі не співаю на сцені. Я не так часто, як Руслан, дякую Всевишньому за новий день і гарну погоду.

Мені не потрібно розшукувати маму чи сестру. Не треба думати, чим зайнятись сьогодні, бо справ завжди багато. Але чи мають вони сенс?

Тут люди вміють радіти простим речам. А я – ні. І в якийсь момент мені стає незручно не за них. Акцент: Для когось сенс – складати іграшкові тракторці.

Для когось – виростити розсаду капусти. А для когось – прийти на роботу, де тебе зустрінуть радісні очі дорослого чоловіка, якому на вигляд років 12, він не говорить і не ходить нормально, але так вчепиться в твою руку, що ти не стримаєш сліз. Ти прийшов на роботу, де є сенс і де саме твоє існування допомагає жити іншим. Лише наступного дня я сідаю розшифровувати диктофонні записи та переглядати фото.

З деким фотографувалась на їхні телефони. Я відчуваю, що їм теж тепло від згадки про мій візит. А мені досі щемно від їх слів, очей і непідробних емоцій.

І я ловлю себе на думці, що хочу повернутись.