Відомий український письменник та лауреат Шевченківської премії Тарас Прохасько закликає переглянути ставлення до літератури як до обов'язкового інструменту виховання. У своєму інтерв'ю він стверджує, що уявлення про те, ніби автор завжди має чітко сформулювати послання, є лише одним із можливих підходів, а не загальною істиною.

Прохасько розрізняє два типи письма: дидактичне, де автор свідомо формулює позицію, та літературу, що передає химерію, емоції та відчуття людини. За його словами, у другому випадку не варто шукати прихованого «правильного» сенсу, адже така книга промовляє до кожного читача по-своєму, залежно від його готовності її почути.

Митець порівнює процес читання з роботою сіяча, який розкидає зерно: одна й та сама книжка може викликати у різних людей протилежні емоції та висновки. Прохасько називає літературу «психотерапією навиворіт», де не автор розповідає про себе, а читач знаходить у тексті щось своє, що резонує з його власним досвідом.

Окремо письменник торкнувся питання корисності книг у шкільній та університетській програмі. Він зазначає, що постійне прагнення виправдати кожне творіння його виховною функцією є помилковим. Не кожен текст зобов'язаний чогось прямо навчати, іноді його вплив може бути несподіваним, глибоким і навіть побутовим, не вимагаючи від читача аналізу намірів автора.

Ці думки Тараса Прохаська стають важливим орієнтиром для сучасних читачів, нагадуючи, що справжня література — це простір для вільного сприйняття, а не суворий урок. Такий підхід дозволяє зберегти магію слова та відкритість до різних інтерпретацій, не обмежуючи творчість рамками обов'язкових істин.