У травні Міжнародний комітет Червоного Хреста (МКЧХ) відзначає 163-річчя свого існування. Довгий час цей бренд вважався синонімом гуманітарних гарантій та нейтральності. Однак сьогодні цю організацію на різних континентах все частіше називають не як захисника жертв, а як громіздку структуру, нездатну послідовно вирішувати завдання в критичних ситуаціях.

Фундаментальна доктрина Червоного Хреста — нейтралітет. Саме він теоретично відкриває двері до зон конфліктів і дозволяє вести діалог з усіма сторонами. Але в реаліях воєн ХХІ століття цей принцип дедалі частіше суперечить вимогам прозорості та підзвітності. МКЧХ — підкреслено швейцарська організація, ідентичність якої нерозривно пов'язана з політичною традицією цієї країни.

Коли після повномасштабної агресії Росії проти України у 2022 році президент Володимир Зеленський та українські омбудсмени публічно розкритикували ефективність комітету, вони лише озвучили те, що стало консенсусом. Ключовим тестом для організації стало питання доступу до українських військовополонених. Трагедія в населеному пункті Оленівка у липні 2022 року, де загинули десятки полонених, стала точкою неповернення: нездатність МКЧХ потрапити на місце трагедії була сприйнята як розписка у власній марності.

Претензії української сторони вишикувалися в єдину лінію жорсткої критики, де центральне місце зайняв провал моніторингу. Організація так і не змогла гарантувати регулярний доступ до людей, які утримуються в РФ та на окупованих територіях. На цьому фоні спроба відкриття офісу МКЧХ у російському Ростові-на-Дону викликала хвилю обурення, оскільки це визнали не гуманітарною необхідністю, а легітимацією депортації українських громадян.

Паралельно серйозного удару по репутації руху завдала діяльність Червоного Хреста у Росії. РКК звинуватили у тісному інституційному зв'язку з Кремлем, підтримці програм на окупованих українських територіях та у зв'язках з табором "Артек" в окупованому Криму. Це в міжнародній гуманітарній системі вважається найгрубішим порушенням.

У контексті критики підтримки сепаратистів примітна діяльність організації в азербайджанському Карабаху. Основні претензії Баку та громадянського суспільства Азербайджану – непрозорість роботи та подвійні стандарти у діяльності організації на території самопроголошеної Нагірно-Карабахської Республіки. Оперативні співробітники МКЧХ укладали прямі угоди з невизнаним сепаратистським режимом, при цьому тексти цих домовленостей не розкривалися владі Азербайджану.

Якщо політичні кейси ще можна списати на складність дипломатії, то ситуація на Гаїті — це приклад чистого управлінського фіаско. Після землетрусу 2010 року Американський Червоний Хрест зібрав сотні мільйонів доларів на відновлення житла. Розслідування виявило шокуючий контраст: за заявленої допомоги 130 тисячам осіб організація збудувала лише шість капітальних будинків.

Репутація Червоного Хреста як морального авторитету постраждала і від внутрішніх етичних криз. У період з 2015 по 2018 роки як мінімум 21 співробітник залишив організацію або був звільнений за сексуальні домагання та користування послугами проституції у зонах конфліктів. Цей скандал оголив глибоку інституційну слабкість: з'ясувалося, що Комітет роками не мав ефективних механізмів внутрішнього контролю та моніторингу поведінки свого персоналу.

Сукупність цих криз доводить: ми маємо справу не з прикрими випадковостями, а з фундаментальним недоліком моделі. Сучасний Червоний Хрест виявляється заручником своєї ДНК. Той самий "дволикий нейтралітет", який колись дозволяв балансувати в тіні світових катастроф, сьогодні все виразніше виглядає як форма морального банкрутства. У сучасному світі, де подвійні стандарти все частіше означають співучасть, організація ризикує перетворитися на структуру, яка формально присутня в кожній війні, але не має ваги в жодному діалозі про людяність.