Нинішня війна торкнулася кожного. Війна, яка ніяк не закінчується всупереч здоровому глузду. Божевілля…

Війна – не наш вибір. Ми – змушені. І ми – боремося. Чи потрібно писати про війну?

Необхідно. Це святий обов’язок письменника, бо література про війну – більше, ніж художній твір. Це – історія, яку потрібно донести до прийдешніх поколінь. Так, війна торкнулася кожного.

Але найбільш – жінок-матерів. Бо невідомість, постійна тривога, тремтіння від телефонного дзвінка (а раптом страшна звістка!) – жахлива катівня, яка є невід’ємним атрибутом побуту війни. Як жити далі, коли приходить звістка про загибель дитини?..

Провалитися в небуття, догнати його в тій прірві, віддати своє життя взамін його?! Тільки це неможливо… Залишається жити з раною в серці, рятуватися роботою, намагатися знайти притулок своїй невикористаній любові…

Хтось іде на війну. Хтось стає волонтером, знаходить в цьому порятунок, хтось тихо вмирає кожного дня, але намагається своїм існуванням принести хоч якусь користь… Саме про цих жінок нова книжка «Українська мати і війна» із серії «Бібліотека журналу «Бористен» (Упорядник Фідель Сухоніс, голова Дніпровського осередку НСПУ).

«Ця збірка – свідчення про те, що українська боротьба часто має жіноче обличчя …Книжка покликана нагадати – поки б’ється серце української жінки, країна має силу вистояти, а наш народ – відроджуватися» – сказано в передмові. Книжка складається з двох розділів – документального й художнього. Обидва неможна читати спокійно.

У документальному написані літераторами України долі конкретних жінок, із фотографіями, біографічною інформацією. Вдивляюсь в очі на фото, і огортає такий відчай!.. За кожним нарисом – доля, біль.

За кожною фразою – нескореність, сила, здатна винести все. За кожним дописом – надія, бо такий народ непереможний. Художня частина мало відрізняється від документальної, бо пишемо про те ж саме, про сьогодення, зі свого досвіду, з новин, з розповідей знайомих.

Бо всі ми – в середині цього пекла, і так, як напишуть письменники, ніхто не донесе правду про наше життя. Сюжет, оснований на інформації, підсилюється емоційним забарвленням, стає опуклим, зримим, залишається в пам’яті в образах і емоціях, чого часто не вистачає документалістиці. Саме в цьому – сила художнього слова.

Пройде час, і про цю війну почнуть забувати. Але вона постане зі сторінок книжок, які пишуться сьогодні. Слово – це теж зброя, яка не втрачає своєї сили й не залежить від технічного прогресу.

Кожне оповідання – це звинувачення агресора на суді історії. Книжка «Українська мати і війна» – уже друга збірка, у створенні якої беруть участь автори Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного. До першої, «Берегині України», увійшли оповідання Ніни Даниленко, Тетяни Микитась, Олександра Архангельського та Ольги Полевіної.

До цієї, другої, крім нових творів цих же авторів, додались оповідання Олени Трибуцької та Олександра Антоненко. Тобто, «степівчан» уже шестеро! Я як голова літоб’єднання «Степ» радію нашій співпраці.

Письменники України повинні знати одне одного. Радію знайомим іменам, з якими познайомилася, працюючи над книжкою «Чи бачать небеса котів? », нашій спільній роботи, яку писали 36 авторів з України та зарубіжжя.

Вдячна упоряднику й натхненнику цих проєктів пану Фіделеві Сухонісу, який знайшов можливість у такий час видати книжки, що є Свідками історії. Дякую нашим землякам із Канади й США, які допомогли в цій великій справі. Пишаюся, що наше слово відгукнеться через океан на іншій півкулі, бо те, що воно несе – вічне.

Бо незламність, відданість, відвага, любов, віра – вічні. Ці книжки – рідні сестри нашої збірки авторів «Степу» – «Смертельний соль-дієз», виданій у 2024 році в м. Кропивницький. Про всі ці збірки складно розповідати.

Їх важко писати. Їх треба читати. Щоб потім – ніде, ніколи…

Людство повинне вчитися на своїх помилках… Повинне… Війна торкнулася кожного.

Її тавро на всіх нас. Ми всі воюємо – хто зброєю, хто – донатом. Хто – Словом. Сподіваюся, нам вистачить набоїв для Перемоги… Ольга Полевіна