Український футбол страждає. Але все ще дарує забуття

У Кривому Розі сьогодні було забито 11 м'ячів. Поки летіли ракети та дрони — десь, не тут — 2400 людей дивилися футбол. На трибунах виднілися прапори з іменами тих, хто вже не прийде на наступний матч.

Арбітр дав стартовий свисток — і все це відступило. Вісімдесят кілометрів від лінії фронту, а клуб наполягав на домашніх іграх у рідному місті. Багато хто (автор зокрема) крутив пальцем біля скроні.

Може, дарма? Де ви були у 2006? Одним із перших відзначився Матвій Пономаренко, який лише на кілька місяців старший за легендарний успіх збірної України на ЧС-2006.

Коли почалася повномасштабна війна, у Матвія була можливість залишитися за кордоном. Але він обрав Україну та "Динамо", бо хотів віддячити за виховання. Зараз київський клуб не готовий відпускати його в топчемпіонат навіть за компенсацію у розмірі 20 мільйонів євро. Епохи змішалися Складалося відчуття, що на флангах у "Динамо" розривають два 70-х номери — молоді Ярмоленко та Редушко, які щиро кайфують від гри.

Якщо Андрій Миколайович стане найкращим бомбардиром в історії УПЛ, то саме під керівництвом Костюка — екстренера молодіжної команди. Символічно. Відставання від Шацьких тепер становить лише 3 забиті м'ячі.

Відступати нікуди Ван Леувен теж починав як тренер дитячої академії. Мабуть, такий досвід має формуючий вплив на підхід до роботи. А можливо, нідерландському фахівцю просто не дають спокою успіхи Фліка та його яскравої "Барси" з тінейджерами в якості ключових фігур, що не оглядаються на власні ворота?

У Мендосі, який святкує свій покер у стилі Кріштіану Роналду, впізнаєш наївну дитину, яка босоніж ганяє м'яч у венесуельському аналогу фавел. Адже там таке є, правда? Принаймні, уява малює кадри в стилі "Міста Бога" з таким самим хлопчаком у головній ролі, який живе мрією.

Аналіз буде потім Не всім фанатам "Динамо" подобається те, що робить їхній головний тренер. Адже не просто так у футболі існує думка, що трофеї виграє оборона. Та й навряд чи ви згадаєте, коли востаннє "Динамо" пропускало 5 на внутрішній арені. Дійсно, задня лінія киян ще надто "зелена", щоб брати лігу — середній вік захисників, які вийшли в основі на "Кривбас", становить двадцять один з половиною рік.

Але в підсумку "біло-сині" змусили замовкнути всіх, хто в них не вірив. Принаймні так вони почувалися після фінального свистка. Навіть досвідчений Караваєв, якого, здавалося, вже нічим у футболі не розчулити, був щиро щасливим, усміхався та жестикулював, немов юнак.

Одного фінального свистка боїмося, на інший — чекаємо А розчарування криворіжців було зовсім не такого масштабу, якого очікуєш за підсумками матчу, що нічого не вирішує в турнірному плані. При цьому більшість із них знайшли в собі сили подякувати супернику за гру, від чого бажане на мить змішалося з дійсним: що, як всі конфлікти можна вирішити в межах футбольного поля?

Залишимо доросле занудство про рівень гри комусь іншому, оскільки присутні на стадіоні пережили незабутні емоції. Не чутно було навіть окупантів — зустріч жодного разу не переривалася через повітряну тривогу, що рідкість для "Гірника". Нехай на початок матчу і довелося зачекати — воно того варте.

Український футбол навряд чи повністю здоровий, однак точно живий. Всього лише на 90 хвилин, але він усе ще допомагає людям забути про той кошмар, у який вони мимоволі занурені вже понад чотири роки. Зовсім нещодавно була річниця трагедії в Кривому Розі, що забрала життя 20 людей, зокрема 9 дітей.