За допомогою відомого волонтера редакція передаватиме газети захисникам Вітчизни. За кілька годин Док знову вирушить на фронт, як каже, до своїх хлопців. І я чую: «На передову беру все: і перев’язувальні матеріали, і кровозупинні, різні ліки.

Речі, спорядження, харчі… Там – війна. Просто ніхто не хоче називати речі своїми іменами, хоч ми всі розуміємо, що відбувається насправді».

Лікар без бронежилета Знаю: не перелічити усього, що буде в автомобілі Дока. Бо на нього ж чекають! А такі, як він, ніколи не підводять.

Док – це псевдо, волонтерське. Ми знайомимося в редакції «Вечірки», куди запросили його для розмови. Отже, Ахмад Атакулієв, хірург-ортопед, 1961 року народження.

Міцної статури, середнього зросту чоловік – про таких, певно, кажуть: ну ніби спортсмен-гирьовик. І в чорнявих очах – щось із далекої-далекої Азії, якась степів безкрайніх далечінь. І ніби щось із української доброти та щирості – так подумалося мені.

Може, вловивши можливе запитання, Док повертає мене до реальності: – Моя мама – туркменка, а батько – китаєць. Колись ми мешкали в Туркменістані. Батько був військовим льотчиком, загинув…

Я вступив до Першого Московського медінституту. Потім – навчання в Пекінському національному інституті народної медицини. Доля закинула знову до Москви, працював у клініці.

А далі стежка привела до Криму, лікарська парктика у Сімеїзі. Останні три роки моя родина мешкає у Києві. У мене – двоє синів і дві доньки, внук.

Ось воно… щастя (посміхається). Але ж…

І співрозмовник на хвилинку замовкає. Бо крізь слова ніби пробивається якась невимовна печаль. Багато наших хлопців уже скалічено, загинуло.

А він не усім устиг допомогти. Бувало, приїжджав на передову і зразу ж за своє, лікарське: у когось травмовано хребет – і Док тут як тут. Допомагає як може.

Дрібні осколки відразу ж витягнути – це він також уміє. – Я дружині не зізнаюся, що інколи там, із хлопцями, без бронежилета, – відкриває він таємницю. – У «бронику» важко лікарю, бо вправність потрібна, швидкість…

Звичайно, дружина воліла б, щоб чоловік туди рідше навідувався, усіляко оберігав себе. – Якщо сказав, що їду на фронт, то обговоренню в сім’ї це не підлягає, – у голосі Дока з’являються рішучі нотки. – І мої добре знають про це правило, тому не суперечать.

Відгукнися, Боцмане! Ахмад Мухамедкулійович дістає мобілку, перепрошуючи за вимушену паузу в розмові. Телефонує комусь.

У відповідь – тиша. Німа. – Ну чому ж ти слухавку не береш?!

Відгукнися, друже! Уловивши мою цікавість, пояснює: – Вже кілька днів не можу додзвонитися до Боцмана, хлопця з передової. Це його псевдо.

Він – із Житомира, Сергій. Завжди, завжди був на зв’язку. Хоча б усе добре було з ним. У його телефонній базі – з півсотні номерів наших воїнів.

Серед них є і ті, з ким Док виборював свободу на Майдані, під час Революції Гідності. – Хотілось би торкнутися майданівської історії, – піднімаємо в розмові й такий пласт. – Які душевні струни зачепив у вас заклик громадських активістів вийти проти тоталітарного режиму?

– Я відразу вирішив, що повинен там бути, на Майдані. У медслужбі. Кожен день до дрібниць пам’ятаю.

Особливо, коли було найгарячіше, коли розстрілювали наших патріотів. Доводилося надавати і першу медичну допомогу, і, на жаль, останню… З багатьма майданівцями Док дружить і дотепер. Вони воюють на сході країни.

А він їздить до них і в район Щастя, і в Піски, і… Словом, буває там, де найгарячіше. Він потрібен на передовій.

Представляє волонтерський центр «Український Дім». Що просять привезти воїни? Буває, що хочуть солодощів.

А цього разу попрохали Дока дістати в’яленої риби. – Ну хіба ж можна відмовити?! – з веселими нотками промовляє волонтер. – Іноді солдати – немов діти.

Їм і там потрібно хоч трішки домашнього, цивільного. Бо жахіть вистачає. Наше Слово – ваше Слово А ще ми говоримо про інформацію.

Так-так. Атакулієв киває на наше видання: – Газет там, в окопах, дуже не вистачає. Хороших, правдивих, цікавих.

А хлопці надто люблять читати… І ми спільно з гостем редакції приймаємо рішення, що Док відвезе частину накладу «Вечірнього Києва» на фронт й особисто передасть воїнам. Будемо і надалі це робити з його допомогою. Атакулієв погодився з пропозицією «Вечірки» – щоб газета стала інформаційним, волонтерським осередком. Захист Вітчизни на сході країни – це і наш фронт.

Тиснемо руку волонтерові й бажаємо щасливої дороги. Повертайтеся, Док! Коли верстався номер. Ми переживали за Атакулієва.

Як дорога? Чи безперешкодно дістався передової? Вчора він відповів на телефонний дзвінок: «Все гаразд.

Я – у своїх. Хлопці читають «Вечірку». Приїду – докладніше розповім…

». Щодо нагороди Нещодавно у Київській міськраді Віталій Кличко від імені Президента України вручив Ахмаду Атакулієву орден «За мужність». – Звичайно, мені хотілося б, щоб усі медики, які рятують наших воїнів, були нагороджені, – промовив гість «Вечірки».

– А їх там, на війні, багато. І тут за усіх думає. Суцільна доброта.