Людмила Гусейнова не впізнала себе в дзеркалі після трьох років російського полону. Вона провела у неволі три роки і тринадцять днів, переживши жахливі умови у донецькій тюрмі «Ізоляція». Зараз, перебуваючи на волі, вона присвятила своє життя боротьбі за звільнення понад двох тисяч українських жінок, які досі залишаються в російському полоні.

Історія трагедії почалася ще у 2014 році, коли окупанти захопили Новоазовськ на Донеччині. Людмила, яка працювала інженеркою з техніки безпеки, не покинула місто, а продовжувала допомагати вимушеним переселенцям та дітям з інтернату в Приморському. Вона ризикувала життям, переправляючи через лінію розмежування одяг, взуття та книжки для дітей, які опинилися в окупації. Ця діяльність призвела до її арешту у 2019 році.

Фото до матеріалу: Від полону до боротьби: українка Людмила Гусейнова розповідає про жах «Ізоляції» та долю тисяч жінок

У полоні Людмила стикнулася з безпрецедентною жорстокістю. Вона описує «Ізоляцію» як місце, де наглядачі поводяться як дияволи, а в'язні втрачають людяність. Слідчі намагалися зламати її волю, тримаючи в тісній камері разом із кримінальними злочинницями, і постійно запитували: «Ти ще не оскотинилась?». Попри тиск, тортури та психологічний терор, вона зберегла свою гідність і не стала такою, як її катівники.

Звільнення у 2022 році під час обміну полоненими не принесло миттєвого полегшення. Людмила розповідає, що навіть після повернення додому не могла плакати від щастя, а запах тюрми не зникав довго. Вона згадує слова іншої полоненої, Олі Верещенко, яка благає не забути її, і це стало головним мотивом для подальшої боротьби. Зараз Людмила активно виступає на міжнародних майданчиках, намагаючись привернути увагу до долі тих, хто досі страждає у російських тюрмах.

Серед тих, кого вона намагається врятувати, є Наталка Власова, яка у полоні вже сім років, та Ангеліна Довгопола, засуджена до 12 років. Людмила наголошує, що шукати сенс у тортурах неможливо, але обов'язок свідчити про злочини є критично важливим. Вона закликає суспільство не забувати про цих жінок і боротися за їхнє повернення додому, адже кожна втрачена година — це втрачене життя для їхніх дітей та родин.