Відцвів у 23: історія бойового медика ССО, який втратив спокійне майбутнє

Владислав, який у 19 років залишив університет історичного факультету, щоб стати бойовим медиком Сил спеціальних операцій, називає себе «відцвілим» у 23 роки. Його шлях від студента, що писав конспекти, до солдата, що рятує життя на Херсонщині та Курщині, став прикладом миттєвого дорослішання, яке війна нав'язує тисячам українців. Зараз він чекає на звільнення, маючи в хребті два імпланти, і намагається знайти нові сенси після років на передовій.

Повномасштабне вторгнення застало хлопця на другому курсі університету імені Шевченка, де він планував стати викладачем історії. Вже наступного дня після 24 лютого 2022 року він тримав зброю. Через відсутність медичної освіти Владислав пройшов інтенсивний чотирижовневий курс підготовки в центрі ССО, де опанував тактичну медицину. Повернувшись до підрозділу, він не лише надавав допомогу, а й навчав побратимів, розуміючи, що його робота — це не просто медицина, а частина бойової єдності.

Найважчим випробуванням стала евакуація пораненого командира з острова на Херсонщині. Під обстрілом, через болото, Владислав та його побратими витягнули офіцера, який втратив ногу, до пірса, де їх забрала морська піхота. Після стабілізації стану командира в хірургії, Владислав зізнається, що довго не міг зібратися з думками і просто плакав, усвідомлюючи ціну втрати. Згодом командир пройшов реабілітацію і продовжує службу, але психологічний слід залишився.

Інший критичний момент стався на Курщині, де Владислав взяв на себе командування під час порятунку чотирьох поранених, включаючи бійця з відкритою травмою хребта. Попри удар FPV-дрона по техніці під час виходу, він вдало організував евакуацію та лікування, демонструючи, що в критичній ситуації медик часто стає лідером. Саме такі моменти формують розуміння, що героїзм на війні — це не свідомий вибір, а вимушена реакція на обставини.

Сьогодні Владислав розуміє, що бойовий медик — це повноцінна бойова одиниця, яка має знати тактику, роботу з технікою та зв'язком, а не лише надавати першу допомогу. 85% його часу займала побутова медицина, але саме в бою він стикався з необхідністю сортування поранених, коли доводилося приймати рішення, хто потребує допомоги негайно, а хто вже не підлягає порятунку. Ця психологічна вага залишається з ним і після повернення до тилу.

Через серйозну травму спини, отриману під час Курської операції, Владислав пройшов операцію з встановленням імплантів і зараз чекає на комісування. Він вважає, що мобілізацію потрібно проводити з 21 року, адже саме в цьому віці молодь має всі права громадянина, але часто втрачає здоров'я до 25 років. Після війни він планує повернутися до історії та стати викладачем, хоча усвідомлює, що старе життя вже не повернеться, і доведеться будувати нове з нуля.