Втеча з окупації: як 20-річна дівчина з Донецька вибрала Україну попри тиск родини

Інна виїхала з Донецька, коли їй лише виповнилося 20 років. Дівчина виросла в умовах російської окупації, але попри роки життя під впливом пропаганди та тиск найближчих, остаточно обрала бути українкою. Її вибір змушував діяти навіть тоді, коли його не підтримували батьки. Ця історія про те, як вдалося зберегти себе і наважитися втекти з окупованої території, розповідає про складний шлях до свободи.

Дитинство Інни забрала окупація. У Донецьку вона народилася, і коли їй було вісім років, місто окупували російські війська. Багато місцевих виїхали, дітей майже не залишилося. Українська мова практично зникла, з'явилися рублі, а Росія почала активну пропаганду, особливо серед молоді. Наступні кілька років дівчина згадує як порожній і одноманітний період, коли звичне життя зводилося до буденних обмежень.

Окупаційна пропаганда формувала уявлення, що українці — «бандерівці й вбивці». Інна в якийсь момент і сама почала приймати ці наративи, звикаючи до того, що тут тепер «ДНР». До школи приходили представники сепаратистських формувань, які агітували вступати до їхніх лав. Але мама сказала, що в Україну не вийде, і дівчина не вступила — і слава Богу. Важливий вплив на погляди Інни мав старший брат, який залишився єдиною людиною в родині, з ким вона могла відверто поговорити про те, що відбувається.

Після початку повномасштабної війни брат казав, що «ДНР» — це фігня, і що краще тягнутися до України. З часом ці розмови переросли у власну позицію — дівчина почала відкрито говорити в школі, що хоче після випуску виїхати з Донецька. До повномасштабної війни багато хто думав про виїзд, але у 2022 році згадувати про Україну стало ризиковано. Батьки наполягли, щоб Інна вступила до Донецького університету, де студентів залучали до російських проектів та конкурсів.

У 2022 році, коли почалося повномасштабне вторгнення, Інна остаточно зрозуміла, що більше не можна залишатися в окупації. Вона почала готуватися до виїзду з того, на що могла вплинути — з мови. Дивилася український контент, шукала друзів поза окупацією та людей для практики мови. Вона хотіла показати свою приналежність до України, тож зробила гердан — традиційну українську бісерну прикрасу. Носити його на вулиці було ризиковано, але Інна все одно наважувалася.

Рішення, яке не підтримали батьки, стало останньою краплею. Вони не зраділи, були довгі, неприємні розмови, і мама навіть забрала український паспорт. Інна опинилася сам на сам зі своєю проблемою. Підтримки не було, батьки намагалися відмовити її від виїзду, кажучи, що вона ще дитина і не впорається. Окупаційне законодавство про зміну паспорта у 20 років стало вирішальним фактором.

Дівчина дізналася про проєкт Helping to Leave, який безоплатно допомагає людям виїхати з тимчасово окупованих територій. Виконуючи інструкції, Інна опинилася в Білорусі. Без українського паспорта вона не могла в'їхати в Україну, тому в посольстві отримала «білий паспорт» — одноразовий документ для повернення громадян. Після цього вона нарешті змогла в'їхати в Україну через єдиний діючий гуманітарний коридор.

Тепер Інна живе в Києві. Вона вже влаштувалася на роботу, паралельно оформлює документи та звикає до нового ритму міста. Щоденність складається з практичних речей: стабілізувати життя, стати на ноги та навчитися тримати баланс між роботою та власними потребами. Думки про навчання відходять на другий план через брак часу, але Інна намагається не втратити те, що для неї важливо: зустрічі з друзями, прогулянки та нові враження.

Вона каже, що жити в окупації — означає не мати майбутнього. Майже все життя Інні доводилося приховувати справжню себе та йти за інерцією нав'язаною окупаційною системою. Важливо зрозуміти, що жити в окупації — означає не мати майбутнього. Але є люди, які готові допомогти, і якщо там важко, то в Україні точно сподобається. Вперше після виїзду Інна поговорила телефоном із дідусем, і це стало для неї несподіваним, але важливим моментом.