Як згадка про військового Миколу «Каштана» Оранського з Кривого Рогу живе у спогадах та проєктах людей

Микола Оранський: людина, яка постійно перебувала в русі Пам’ять про криворізького військового Миколу «Каштана» Оранського живе далі завдяки його друзям та ініціативам, які вони організовують на його честь. Після його трагічної загибелі близькі регулярно збираються, щоб вшанувати його пам’ять хвилиною мовчання, проводять зустрічі та благодійні акції.

Саме так вони продовжують його історію — через власні справи та вчинки. Розповідь про Миколу нам надала його подруга дитинства Марія Мушля. Микола народився 13 червня 1999 року у Кривому Розі.

Свою професійну діяльність він розпочав як оператор на місцевому телебаченні, а згодом розвивав кар’єру у столиці України — Києві. Однак робота в медіасфері була лише складовою його життя. Він постійно прагнув нових вражень і руху, виявляючи активність у різних сферах: від участі у фестивалях до волонтерства та подорожей.

З 2017 року Микола був активним волонтером музичного фестивалю «Faine Misto». Він допомагав з організацією наметових містечок, входив до команди волонтерів і навіть став одним із кураторів цього напрямку. Друзі ж жартівливо називали його «неофіційним фотографом фестивалю», оскільки він постійно фіксував миті, людей та атмосферу подій.

Крім роботи та волонтерської діяльності, Микола багато подорожував і мав глибоку любов до музики. У січні 2023 року Микола добровільно вступив до 118-ї окремої механізованої бригади як оператор безпілотних літальних апаратів. За рік служби він здобув звання молодшого сержанта, а 6 січня 2024 року був відзначений нагородою «Золотий Хрест» за евакуацію поранених.

У лютому 2024-го Микола одружився та поїхав у відпустку, під час якої подолав близько 3000 кілометрів, зустрівся з близькими і навіть відвідав Карпати. Трагедія сталася 22 березня 2024 року поблизу селища Роботине Запорізької області під час обстрілу ворожого дрона. За даними WWW.DMKD.DP.UA, Микола став уже 75-м медійником, який загинув унаслідок російської агресії проти України.

Посмертно його нагородили нагрудним знаком «За заслуги перед містом». Похорон відбувся 1 квітня 2024 року в Кривому Розі на Всебратському кладовищі. Прощання з ним пройшло нестандартно: без традиційного відспівування, натомість лунали блюз на кларнеті та завершальна композиція — виконання гімну України.

«З ним завжди було весело»: спогади про Миколу Марія Мушля, дитяча подруга Миколи, знайома з ним із самого дитинства, вони були сусідами. За її словами: «Коля був дуже легким на підйом, справжньою енергією. Ми лазили всюди — по відвалах, гаражах, просто шукали цікаві місця в місті.

Я пам’ятаю, як він вирішив подорожувати автостопом Україною, міг піти кудись, без грошей та речей — у Одесу чи в Карпати». Ця життєва легкість була властива Миколі від природи — він не зупинявся на роздумах, а одразу втілював свої ідеї в життя. «З ним ніколи не було нудно, кожна зустріч перетворювалась на пригоду», — додає Марія.

Велику частину свого життя Микола пов’язував із фестивалями та волонтерською діяльністю — особливо з фестивалем «Faine Misto», у складі якого він став одним із координаторів наметового містечка та був глибоко знайомий із внутрішніми нюансами організації. Саме там у нього з’явилося широке коло друзів із різних міст і спільнот.

Музика займала особливе місце в житті Миколи — він грав на гітарі і сопілці, часто імпровізуючи просто на вулиці або на фестивалях з друзями. «Він міг дістати сопілку й відгукнутися музикою, це завжди було дуже органічно. Він ніби дарував свою енергію подіям», — наголошує Марія.

У його стилі життя поєднувалися жартівливість, рух і самоіронія. У Києві Миколу називали Нільсом та Пастором — останнє прізвисько з’явилося через те, що він організовував імпровізовані «церемонії одруження» на фестивалях. «Він завжди вигадував креативні ідеї на межі геніальності та дотепності, і доводив їх до кінця.

Якщо щось придумав — це обов’язково ставало реальністю», — розповідає Марія. Війна як усвідомлений вибір Вступ до лав Збройних сил для Миколи не став спонтанним рішенням. Він розглядав це як логічне продовження свого життєвого принципу діяти швидко, без вагань і брати участь у важливих подіях. Марія підкреслює, що це рішення визрівало на фоні його зацікавленості суспільними процесами, політикою та війною, з якими він був знайомий ще з часу роботи в медіа.

Коли її запитали, чому він вирішив захищати країну, Микола відповів: «Я не можу залишатися осторонь, коли відбувається таке». Ця позиція була продовженням його характеру, що поєднував рух, активність та любов до свободи. «Він дуже цінував свободу і насолоджувався життям. Це була невід’ємна частина його особистості», — згадує Марія.

Світло й війна в одному кадрі Навіть перебуваючи на фронті, Микола дивився на світ з тією ж відкритістю, як і раніше. Він знімав різні моменти на камеру й ділився ними з друзями та родиною. «Один раз він надіслав відео неймовірно красивого криваво-червоного сходу сонця, а в той же час їх обстрілювали, і вони тікали.

Це дитя двозначних почуттів — глядач в безпеці, а він там, у цьому хаосі», — описує Марія. Для неї служба Миколи довго залишалася чимось нереалістичним: «Я завжди вважала його молодшим, а тут раптом він на війні — це був сильний когнітивний дисонанс», — поділилася вона. Звістка, яку неможливо прийняти Перед загибеллю Марія приїжджала в Запоріжжя, щоб побачитися з Миколою, але їхня зустріч завершилася раніше, ніж планували, через погане самопочуття чоловіка.

Вони одразу розпочали планувати наступну зустріч, але не встигли провести разом бажаний час. «Ми не встигли провести стільки часу, скільки хотіли, і вже планували нову зустріч. Я чекала, коли він напише і скаже, що він вільний», — згадує подруга. Тим не менш, ця розмова залишилася недовершеною, а звістка про загибель Миколи стала шоком: «Мені подзвонив колишній однокласник і сказав: ‘Коля помер’».

Спочатку Марія не могла сприйняти цю звістку і намагалася перевірити факти. «Я гуглила, дзвонила спільним друзям, я просто не хотіла в це вірити», — розповіла вона. Після підтвердження тривожної новини друзі зібралися разом: «Ми зібралися у мене вдома, хоча давно так не спілкувалися, просто сиділи і не могли повірити, що це сталося.

Було дуже важко», — пригадує Марія. Як сьогодні зберігають пам’ять про Миколу Після втрати Миколи його близькі започаткували кілька пам’ятних ініціатив: Один із проєктів — кавові дріпи «Бешені голови», створені на честь Миколи та його друга-волонтера Владислава «Вудстока» Вороніна, що також загинув. Весь прибуток від продажу йде на потреби армії; Організовано День пам’яті Миколи, який відбувся у Києві.

На заході зібралося чимало друзів і знайомих захисника; Акція хвилини мовчання, проведена разом із громадською організацією «Вшануй», відбулася в Кривому Розі та інших українських містах напередодні річниці загибелі Миколи. «Ми згадували усі смішні моменти, співали його улюблені пісні. Київські друзі підготували презентацію про його життя та історії», — розповідає Марія.

Пам’ять як продовження життя Пам’ять про Миколу живе через дії його рідних і близьких — у зустрічах, проєктах та буденних справах, які вони продовжують робити, згадуючи його. «Я часто думаю про Колю, його фразочки. Іноді навіть здається — “О, це ж Коля так казав”.

Він унікальний, я нікого такого не знаю», — ділиться Марія. Після його смерті коло друзів ніби знову згуртувалося. Микола й досі згуртовує навколо себе людей через спільні спогади та нові знайомства.

«Навіть після смерті він продовжує об’єднувати класних людей, наче робить щось добре через нас. Дуже важливо пам’ятати, що такі люди віддали своє життя за нас», — підсумовує подруга бійця. Джерело: https://1kr.ua/ua