«Живемо наповну за себе. І ще трохи — за того хлопчика, для якого ця весна стала останньою…»

фото ілюстративне — з місця падіння російського безпілотника в Черкасах 14 квітня Тренування у Надійки вчора закінчилося сиреною — оголосили повітряну тривогу. Вона швидко перевдягнулася, вахтерка попросила всіх терміново покинути школу, і ми поїхали додому через усе місто. Іншого рішення не було – ми були втомлені і звиклі до частих тривог.

Дорогою я почула сигнал підвищеної небезпеки з додатку. Машини стояли в заторі, час пік, у телефон подивитися не могла. — Надійко, глянь, що там?

— прошу. — Мам, шахед, здається, над Черкасами. Я міцніше стиснула кермо.

Але щоб не злякати дітей, командую: — Добре, тоді я дивлюся вперед, назад і по боках, а ви — вгору, чи нема там перешкод. Діти включилися в цю гру, видивлялися у вікна, і, на щастя, нічого підозрілого не бачили. Ми доїхали до під’їзду, я припаркувалася і одразу взяла телефон.

У пабліках писали, що шахеди рухаються в наш район. — Дівчатка, швидко беремо речі й додому, — кажу. Я відчиняю двері — і в цей момент починаються вибухи.

— У під’їзд! — кричу. Ми висипаємося з машини й біжимо.

Так швидко ми давно не бігли всі разом. Забігаємо в під’їзд, ховаємося в кутку, до квартири не піднімаємося. Обіймаємося і мовчки слухаємо вибухи. Хтось із сусідів довго й старанно пилососить.

І я думаю: хай пилососить, може, дітям так менше чути те, що називають «гучно в Черкасах». Коли звуки стихають, а в пабліках пишуть, що начебто «чисто», ми виходимо до машини забрати речі. На вулиці — ніби нічого й не сталося.

Хтось шукає тварину, яка злякалася і втекла. Якийсь тато грає з сином у футбол. Люди спокійно повертаються додому після роботи, садочка, школи.

І я раптом відчуваю себе дивно. Ніби міською божевільною. Невже я одна так злякалася?

Невже я дарма налякала дітей і побігла? Ми чуємо сирени швидких і піднімаємося додому. Сідаємо в коридорі, між двома стінами.

Я читаю новини, намагаюся зрозуміти, що сталося. Зрозуміло мало. Інформаційна тиша дуже легко створює відчуття, що нічого страшного не відбулося.

Що взагалі нічого не сталося. Пізніше я дізнаюся, що на дитячому майданчику загинув восьмирічний хлопчик у сусідньому районі. Другокласник, як моя Верося.

Бачу коментарі: а що дитина робила на вулиці? Дитина робила те, що має робити восьмирічна дитина навесні ввечері — бавилася. Це нормально.

Ненормально — це коли вбивці полюють на дітей… — А якби вибухи почалися, коли ми їхали? — питають мене доці.

— Ми б поїхали в найближче укриття, — брешу я. Бо не знаю жодного гарантовано відкритого укриття на нашому маршруті. Якщо чесно, я можу перелічити на пальцях ті укриття, доступні в моєму місті на цьому році війни.

Уночі ми спали в коридорі. За двома стінами. Під звуки вибухів.

Надійка здригалась і стискала мою руку. Я трималась і казала собі, що поплачу завтра, в обід, коли буду без дітей удома. А вранці ми прокинулись і живемо далі.

Гімназія. Музична школа. Репетиція.

Майстерклас. Робота. Хвилина слабкості в обід. Ми живемо, ніби нічого не сталося.

Живемо наповну за себе. І ще трохи — за того хлопчика, для якого ця весна стала останньою. Із допису Юлії Фомічової у фейсбуці