18 січня виповнюється 161 рік від дня народження Івана Їжакевича — видатного українського художника, чиї твори та біографія стали невід'ємною частиною історії мистецтва. Його шлях від сільського хлопця до Народного художника УРСР наповнений трагедіями, перемогами та незламною вірою в рідну культуру. За життя митець створив понад 20 тисяч робіт, залишивши після себе величезну спадщину, яка досі надихає нові покоління.

Народившись у 1864 році в багатодітній родині в селі Вишнопіль на Черкащині, Іван спочатку мав стати духовною особою, проте доля розпорядилася інакше. Завдяки таланту та наполегливості він пройшов шлях від іконописної школи в Києво-Печерській лаврі до Петербурзької академії мистецтв. Там його помітили такі майстри, як Архип Куїндж та Ілля Рєпін, а Михайло Врубель став для нього наставником, який навчив бачити творчість, а не лише техніку.

Життя Їжакевича було сповнене особистих трагедій: після смерті першої дружини та самогубства сина він наважився на радикальний крок — стати ченцем. Проте доля зберегла йому інше покликання. Повернувшись до Києва, художник очолив рисувальну школу при лаврі та розписав десятки храмів, серед яких Успенський собор та Трапезна церква. Саме тут він знайшов душевний спокій і зцілення.

У період заборони української мови та літератури Їжакевич став голосом нації через ілюстрації до творів Шевченка та Гоголя, а також через зображення українського побуту. Його картини, такі як «Запорожець» чи «Максим Залізняк», стали візуальним літописом історії України. Навіть у складні часи революцій та війни він продовжував працювати, створюючи історичні полотна та допомагаючи тим, хто потребував підтримки.

Особливе місце в житті художника посідав будинок на Пріорці, де він збудував затишний дім, розбив сад і жив щасливим сім'ям разом із другою дружиною та сином Михайлом. Саме тут, у колі друзів-митців, він знаходив натхнення. Під час німецької окупації Їжакевич, ризикуючи життям, переховував у своєму підвалі дві єврейські родини, проявивши людяність у найтяжчі часи.

Іван Їжакевич помер 19 січня 1962 року, не доживши одного дня до свого 99-річчя. На його мольберті так і залишилася недописаною остання картина. Його внесок у культуру був високо оцінений: він отримав орден Трудового Червоного Прапора та звання Народного художника УРСР. Сьогодні його будинок у Києві є пам'яткою історії, нагадуючи про велич людини, яка присвятила все життя служінню мистецтву та Україні.