28 квітня виповнюється 85 років з дня народження Ірини Жиленко, однієї з найяскравіших постатей українського літературного руху 1960-х років. Ця поетка, чиє ім'я нерозривно пов'язане з колом шістдесятників, залишила після себе спадок у понад двадцяти збірках віршів та стала лауреаткою найвищих літературних нагород країни.

Дитинство майбутньої письменниці, яка за документами мала ім'я Іраїда, пройшло на Черкащині, у Звенигороді, куди її віддали родичі під час війни. Після загибелі батьків дівчинка виростала у прийомній родині, а згодом повернулася до Києва. Саме там, попри несприйняття однокласниками її україномовності, вона знайшла підтримку у вчительки Діни Попель, яка заохочувала дівчину до творчості. Перший вірш Ірина написала у вісім років, а у вісімнадцять її твори вже з'явилися у газеті «Київська правда».

Фото до матеріалу: 85 років тому народилася Ірина Жиленко: шлях поетеси-шістдесятниці до Шевченківської премії

У 1960-х роках Жиленко стала активною учасницею українського відродження, брала участь у роботі Клубу творчої молоді та спілкувалася з такими видатними особистостями, як Василь Стус, Алла Горська та Василь Симоненко. Її особисте життя також було сповнене любові та трагедій: вона прожила у шлюбі з Володимиром Дроздом більше сорока років, виховавши двох дітей, але разом з чоловіком зазнала утисків з боку радянської влади, втратила роботу та житло.

Літературний дебют поетеси відбувся у 1965 році збіркою «Соло на сольфі», яка викликала гострі дискусії через відмову від оспівування трудових подвигів на користь простого, щирого життя. Незважаючи на критику, її творчість високо оцінив Євген Маланюк. Згодом, у 1987 році, Ірина Жиленко отримала премію імені Володимира Сосюри, а у 1996-му — Національну премію імені Тараса Шевченка за збірку «Вечірка у старій винарні».

Окреме місце у спадщині поетеси займають її щоденники, які лягли в основу книги спогадів «Homo feriens» про шістдесятників, виданої у 2011 році. За цей твір вона була удостоєна премії імені Василя Стуса. Ірина Жиленко померла 3 серпня 2013 року і похована на Байковому кладовищі поруч із чоловіком, залишивши після себе яскравий слід в історії української культури.

Сьогодні пам'ять про Ірину Жиленко зберігається як символ незламності українського духу та вірності рідному слову. Її твори, написані з глибокою любов'ю до життя, продовжують надихати нові покоління читачів та поетів, нагадуючи про важливість збереження національної ідентичності.