Чому Харків не вміє прощатися з героями: дискусія про пам'ять та війну

Напередодні Дня пам'яті та перемоги над нацизмом у Харкові пройшла гостра дискусія про те, чому українське суспільство досі не навчилося гідно пам'ятати. Учасники заходу, серед яких історики, архітектори та військові, наголосили, що радянська модель меморіалізації продовжує формувати свідомість, заважаючи створенню нової, людяної культури пам'яті.

Головним викликом стало розуміння різниці між російським та українським сприйняттям Другої світової війни. Історик Вахтанг Кіпіані зазначив, що для росії ця війна стала інструментом пропаганди та фундаментом ідентичності, де конкретна людина зникає за масовими образами. Натомість для України це досі складний процес переосмислення, адже війна в різних регіонах проходила по-різному і не закінчилася для всіх 8 травня 1945 року.

Архітекторка Ольга Клейтман та історик Євген Захарченко розповіли, як навіть після декомунізації суспільство продовжує мислити категоріями абстрактних подвигів та монументальних пам'ятників. Це призводить до того, що сучасні меморіали часто повторюють радянські ритуали без реального змісту, а архітектори, не маючи чітких історичних завдань, створюють безликі форми.

Особливо гостро прозвучала проблема Харкова, який, на думку учасників, не має місць для гідного прощання з полеглими захисниками. На відміну від Львова, де люди щодня виходять на вулиці, у Харкові публічні прощання майже не відбуваються, а стихійні меморіали швидко прибирають комунальні служби, створюючи ілюзію відсутності війни в місті.

Учасники заходу також торкнулися теми інфраструктури та ставлення до ветеранів. Виявилося, що навіть у часи війни частина мешканців виступає проти будівництва пандусів через естетику, ігноруючи потреби людей з інвалідністю. Це свідчить про те, що місто ще не готове до повернення ветеранів у повному обсязі.

Фіналом розмови стало усвідомлення, що Україна лише починає шлях до формування власної культури пам'яті. Замість граніту та металу важливо вчитися говорити про конкретні історії, втрати та відповідальність перед кожним загиблим, уникаючи державного пафосу та радянських шаблонів.