Соціологічні дослідження 2026 року виявили глибоку кризу в українському суспільстві: 27% населення перебуває в стані деструктивного стресу, а довіра до ключових інституцій, зокрема НАТО, суттєво впала. Експерти попереджають, що офіційний оптимізм все більше розходиться з реальним досвідом жителів, що призводить до накопичення соціальної напруги та втрати внутрішніх ресурсів для відновлення.

Після шокової мобілізації 2022 року країна пройшла через фазу виснажливої адаптації, яка в 2026 році трансформувалася в стабілізацію на низькому рівні. Суспільство навчилося жити в умовах катастрофи, звузивши горизонт планування та відмежувавшись від реальності, яку психічно важко сприймати. Цей стан «адаптаційного плато» означає, що показники благополуччя перестали різко падати, але застрягли на рівні, що не дозволяє відновлюватися.

Війна різко змінила соціальну структуру України, повернувши її до «трикутної» моделі з домінуванням бідних і дуже багатих, де середній клас значно постраждав. Понад половина громадян вважає багатопартійність непотрібною заради ілюзорної ефективності, а дискусії про завершення конфлікту демонструють розкол: 60% хочуть мир, але 81% погоджуються на нього лише за умови реальної відповідальності агресора.

Довіра до НАТО впала з 64,4% у 2024 році до 54,7% у 2026-му, особливо серед молоді 18–29 років, яка демонструє найбільший скепсис щодо мобілізації та євроінтеграції. Натомість старше покоління, яке менше підлягає військовій службі, показує зростаючий радикалізм, що створює нову лінію розколу між поколіннями з різними уявленнями про майбутнє держави.

Проблеми реінтеграції ветеранів загострюються: позитивне ставлення до них знизилося з 93% до 78% за останні роки. Роботодавці бояться наймати колишніх військових через страх перед ПТСР, а відсутність інфраструктури для адаптації ризикує перетворити ветеранів на маргіналізовану групу, яка може стати джерелом внутрішніх конфліктів.

Замість традиційного поділу на Схід і Захід, суспільство тепер розшаровується за географією проживання, статусом мобілізованого та економічним становищем. Прифронтові області протиставляють себе глибокому тилу, а відео про «воєнний капітал» на тлі загального зубожіння стають потужним тригером ненависті, який посилюють соціальні мережі.

Гучне мовчання щодо цих проблем означає їх консервацію, тому необхідна політика радикальної чесності та інтенсивна робота з травмами вже зараз. Українці довели свою стійкість, але для відновлення довіри та єдності потрібно почати говорити вголос про страхи та розломи, не відкладаючи вирішення питань на час після перемоги.