Українське суспільство знову обговорює нову порцію так званих «плівок Міндіча», цього разу опублікованих журналістами та депутатами, а не офіційними органами. Поки тривають суперечки щодо джерела «зливу», важливо розібратися в юридичних основах: хто саме в Україні має право вести негласне стеження та за яких умов це дозволено законом.

Прослуховування в Україні регулюється Кримінальним процесуальним кодексом і поділяється на аудіо-відеоконтроль та зняття інформації з електронних комунікацій. Такі дії проводяться виключно у кримінальних провадженнях щодо тяжких злочинів і вимагають ухвали слідчого судді. Це не просто технічна процедура, а серйозне втручання у приватне спілкування, яке можливе лише за наявності достатніх підстав.

Фото до матеріалу: Хто має право на прослуховування в Україні та чому «зливи» не зникнуть

Хоча в медіа часто згадують лише СБУ та антикорупційні органи, перелік структур, які можуть проводити негласні слідчі дії, значно ширший. До нього входять Національна поліція, ДБР, БЕБ, Держприкордонслужба та Державна кримінально-виконавча служба. При цьому право на зняття інформації з мобільних телефонів мають лише Нацполіція, БЕБ, НАБУ, ДБР та органи безпеки, хоча НАБУ досі не має власних потужностей для прослуховування мобільних пристроїв.

Отримання дозволу на прослуховування завжди починається з клопотання прокурора або слідчого до судді. Суддя оцінює, чи вчинено тяжке правопорушення і чи дадуть негласні дії важливі докази. Дозвіл видається на чітко визначений термін, який можна продовжити. У виняткових випадках, наприклад, для порятунку життя, дії можуть бути проведені до отримання ухвали, але прокурор зобов'язаний негайно звернутися до суду.

Статистика Офісу генпрокурора за 2025 рік показує, що суди задовольнили понад 80 тисяч клопотань про негласні слідчі дії, з яких більшість припадає на Нацполіцію. Проте лише частина з цих дозволів стосується саме прослуховування. Важливо зазначити, що судді відхилили понад 3,6 тисячі клопотань, що свідчить про наявність контролю за дотриманням процедури.

Секретність негласних дій не є абсолютною: особу, стосовно якої велося стеження, мають повідомити протягом року після завершення операції. Після передачі справи до суду захист має право отримати доступ до матеріалів, хоча часто це лише транскрипції, а не самі записи. Крім того, розголошення інформації можливе лише з письмового дозволу слідчого або прокурора.

Головна проблема полягає в тому, що «зливи» часто містять інформацію, не пов'язану зі справою, але здатну компрометувати особу. Це порушує баланс між прозорістю та приватністю. Незважаючи на законодавчі обмеження, сила впливу інформації в публічному просторі гарантує, що скандали навколо записів розмов політиків та чиновників залишатимуться актуальними.

Історія знає приклади, коли «плівки» ставали інструментом тиску, як у випадку зі стеженням за журналістами Bihus.info або детективами НАБУ. Ситуація з мером Львова Андрієм Садовим також підкреслила, що ризики прослуховування існують для всіх. Поки суспільство обговорює етику публікацій, закон продовжує працювати, намагаючись знайти рівновагу між безпекою та правами людини.