“На порядку денному – перемога”: інтерв’ю з режисеркою, військовою та психологинею Галиною Стричак

Війна, театр і психологія зливаються в одну історію: режисерка, військова та психологиня Галина Стричак готує прем’єру п’єси “Та, що тримає надію” – мелодрами-абсурду, написаної за реальними жіночими історіями 24-ї окремої механізованої бригади імені Данила Галицького. 25-26 лютого на сцені Львівського академічного обласного театру ляльок оживе постановка для дорослої аудиторії, яка відкриє новий вимір жіночої сили й незламності.

Про шлях до цієї прем’єри та особисті сенси авторки журналісти Успіх in UA дізналися під час ексклюзивного інтерв’ю з пані Галиною. Добридень! Розкажіть, будь ласка, коли та як Ви почали займатися психологією?

Що вплинуло на вибір саме цього роду діяльності? Інтерес до психології був зі мною завжди. Я спостерігала, як люди, проходячи через складні події, переживають внутрішні трансформації, що впливають на їхні рішення та внутрішній стан.

Переломним моментом стало повномасштабне вторгнення. Війна оголила багато внутрішніх травм, страхів і втрат. Коли Ви вступили до лав ЗСУ?

Що вплинуло на Ваше рішення і як взагалі війна змінила Ваше життя? Повномасштабне вторгнення кардинально змінило життя кожного з нас. Хоча війна для України триває значно довше, саме 2022 рік став точкою неповернення. Я усвідомила, що бути військовим психологом, залишаючись у тилу, для мене – така собі історія.

Важливо бути поруч, у реальному контексті служби, розуміти стан військових не теоретично, а зсередини. Саме це і стало визначальним у моєму рішенні вступити до лав ЗСУ. До цього я пройшла багато навчальних курсів, здобула магістерську освіту, але зрозуміла: жодна теорія не замінить живого досвіду й безпосереднього перебування в середовищі, де люди щодня живуть у стані війни.

Що для Вас означає бути психологинею у військовому середовищі? Постійне професійне зростання, глибокий досвід і щоденну роботу з реальними людськими станами в умовах, де помилка може коштувати надто дорого. Як Ви поєднуєте службу з творчістю та психологічною практикою?

Насправді моя служба і є психологічною практикою – щоденною, живою. А з творчістю все досить просто й водночас по-своєму кумедно: поєдную її там і тоді, де це можливо. Головне, щоб був інтернет, бо без нього навіть натхнення не завжди виходить на зв’язок, не кажучи вже про онлайн-репетиції.

Коли та як Ви почали займатися режисерською діяльністю? Дуже давно, ще будучи студенткою акторського відділення. Які теми Вам найближчі як режисерці?

Хто з режисерів чи митців надихає Вас? Глибини людської підсвідомості. Надихають Параджанов, Тарантіно, Ларс фон Трієр, Френк Дарабонт, Девід Лінч.

На жаль, Ларс фон Трієр дуже двояко висловлюється щодо війни в Україні. Взагалі є дуже багато режисерів і митців які мене надихали, але після повномасштабного вторгнення само собою відбулося переосмислення хто є хто. Творчість не може бути над.

Дуже легко переступати межі, не маючи принципів. Тому багато хто зник з мого поля зору. Як народилася ідея написати п’єсу “Та, що тримає надію”?

Це спільний проєкт з Львівським управлінням культури, Львівським театром ляльок і Об’єднанням родин зниклих та полонених захисників 24 ОМБр, які звернулися в управління культури з проханням створити виставу, як нагадування для тих хто досі продовжує жити “в своїй бульбашці”. Мелодрама-абсурд створена з реальних історій жінок 24-ї окремої механізованої бригади імені Данила Галицького — тих, хто зберігають у собі голоси чоловіків, батьків, братів і синів, що перебувають у полоні або зникли безвісти.

Розкажіть про драматичну основу цієї вистави. П’єса народилася з правдивих свідчень жінок, чиї рідні пішли на війну, зникли безвісти або перебувають у полоні. У процесі роботи були зібрані десятки монологів і розповідей, які стали живою тканиною драматургії.

Мелодрама дає простір емоціям, абсурд – відображає нелогічність і фрагментарність реальності, в якій жінки живуть «між новинами» про своїх рідних. Що для Вас означає образ «Та, що тримає надію»? Це про жінок, які не просто сподіваються на щось чи на когось, а навчилися фізично тримати свою надію в руках.

Слово «тримати» тут – це фізична дія, а не абстрактне поняття. Вони не відчувають – вони тримають. Назва п’єси й вистави обговорювалася з жінками, і для мене дуже важливо з повагою ставитися до їхнього вибору.

Що б Ви хотіли донести до людей через свою п’єсу? «Твій, мій, наш біль нікого не цікавить… Але зараз – про те, щоб нас пам’ятали» Вистава «Та, що тримає надію» – це простір голосів жінок, які щодня борються за своїх рідних і за те, щоб суспільство не втрачало увагу, співчуття й пам’ять.

Театр у цій роботі стає тим місцем, де історія не зникає, не тьмяніє і не розчиняється в новинах — вона живе й нагадує про себе знову і знову. Чи плануєте Ви залучати військових жінок до процесу постановки або обговорення? Ми плануємо зняти документальний фільм, у якому будуть і свідчення жінок, і уривки з репетицій.

Залучати жінок безпосередньо до вистави, на мою думку, неправильно. Завжди мають бути межі. Має бути повага до болю та боротьби кожної людини.

Тому фраза «чужий біль» в контексті цієї вистави взагалі недоречна. Які виклики виникають у підготовці прем’єри зараз? Наразі я проводжу репетиції в онлайн – форматі, це є найскладнішим для мене, особливо коли інтернет постійно зникає.

Такий досвід я отримую вперше. Які плани на майбутнє маєте? Планів багато.

Але перший план на порядку денному, – це перемога. Дякую за розмову. Бажаю втілення всіх задумів.

І нехай якнайшвидше настане мир в Україні. Для довідки Назва вистави: “За межею… ” Творча команда вистави: Режисерка та драматургиня.

Діюча військова, психологиня, керівниця Львівського осередку Міжнародної асоціації психологів та тренерів-експертів. — Галина Стричак Художниця-сценографиня, художниця з костюмів — Оксана Шпакович Художник по світлу — Євген Петров Композитор — Микола Хшановський Акторський склад: Мар’яна Бовцайло Наталія Дяченко Слава Курилко Тетяна Лубенець Софія Мокрик Анна Назаревич Ірина Остюк Анжела Семчук Володимир Чухонкін Авторка інтерв’ю – Вікторія Савченко, Успіх in UA