Джерело фото: Колаж: ТРИБУН Від міста з назвою "Щастя", яке шукали кріпаки-втікачі, до поселення "Золоте", яких насправді п'ять, – Луганщина має такі історії, що не віриться, аж поки не перевіриш. Тут є села, яким понад 400 років, плуги, що перемагали на імперських виставках, і отамани-повстанці, чиї імена живуть у назвах до сьогодні.

Біловодськ: де ковалі перемагали імперію Одне з найстаріших міст області, засноване козаками Острогозького полку у 1686 році. Але історія тут не проста. У 1708 році, після участі біловодчан у повстанні Кіндрата Булавіна, каральний загін князя Долгорукого за царським указом спалив і зруйнував селище.

Через дев'ять років, у 1717-му, Петро І наказав знову заселити ці землі – потрібні були кінні заводи для армії. У 1765 році тут заснували Деркульський імператорський кінний завод, а всіх селян приписали до нього. Вони мали заготовляти сіно, солому, вирощувати овес. Коли селяни підняли бунт проти закріпачення, Катерина II надіслала військо – кожного десятого відшмагали різками.

Але найцікавіша історія – про ковалів та їхні плуги. Наприкінці 1880-х років у Біловодську почало розвиватися кустарне виробництво сільськогосподарських знарядь. Місцеві ковалі робили однолемішні залізні плуги – легкі та міцні – настільки якісно, що на них був шалений попит.

Плуги розходилися по господарствах на багато тисяч кілометрів навколо. Майстри не встигали виконувати замовлення! А в 1896 році біловодські плуги експонувалися на сільськогосподарській виставці у Нижньому Новгороді – і були удостоєні нагороди.

Уявляєте? Маленька слобода на річці Деркул, а її продукція перемагає на всеросійській виставці! Окрім плугів ковалі виготовляли борони, віялки, молотарки, тарантаси, криті візки.

У 1904 році в Біловодську, де жило близько 17 тисяч людей, працювало 50 ремісничих майстерень і близько тисячі ремісників. Це не просто історія ремесла. Це історія про те, як люди, яких двічі закріпачували, яких спалювали і відроджували, зуміли створити щось унікальне.

Їхні плуги орали землю від Харкова до Кубані, а їхнє мистецтво визнали на імперській виставці. Біловодськ – це про непокору і талант. Станиця Луганська: смерть, воскресіння і вічне прикордоння Історія Станиці – це історія виживання.

Засновану донськими козаками на початку 1670-х років для захисту від татарських набігів, у 1684 році татари знищили її дотла. Незабаром поселення відновили на тому ж місці – офіційною датою заснування безпідставно вважають 1688 рік, хоча поселення існувало вже понад десятиліття до цього. А через часті повені у 1773 році всю Станицю взяли й перенесли на три кілометри від "Старого городка", на безпечніше місце.

Уявляєте масштаб? Сотні дворів, церква, господарства – все заново. До 1766 року в станиці жило 1558 людей – 879 чоловіків і 679 жінок.

Населення зростало переважно за рахунок утікачів – за період 1734-1763 років сюди переселилося 173 українці, більшість зі Слобожанщини. За тридцять років, з 1730-х по 1760-ті, станичники заснували на Донці шість хуторів. Люди шукали кращого життя, йшли у степи.

Саме у Станиці Луганській народився місцевий винахідник, який зробив значний внесок у розвиток авіації. Він розробив революційну систему транспортування важкої авіації на малих носіях для економії ресурсів – інновацію, що значно випереджала свій час і мала важливе практичне значення для авіаційної логістики. Примітка: Через окупацію ми не маємо доступу до архівів музею і не можемо достеменно підтвердити прізвище винахідника, назване у російськомовних джерелах.

Якщо ви володієте підтвердженими фактами, будь ласка, зв'яжіться з нами. В останні 50 років у Станиці Луганській існувала вулиця Москва-Донбас, що була пов'язана з логістикою залізничної дороги. На цій вулиці завжди відбувалася жвава торгівля.

Одна з найбільш трагічних сторінок Станиці – це її пригранична історія. У 2015-2022 роках вона стало єдиним офіційним пунктом пропуску на Луганщині між підконтрольною Україні територією та окупованою. Міст через Сіверський Донець перетворився на символ розділених родин – щодня тисячі людей годинами стояли в черзі, щоб потрапити на окуповану територію до рідних і навпаки — вирватися з окупації.

З початком повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року Станицю Луганську захопили російські війська. Марківка: де в 1703 році шукали нове життя (і вирощували найкращу цибулю в Європі) Засноване у 1703 році переселенцями з Чернігівщини та Полтавщини, це одне з найдавніших поселень Слобідської України. Але найбільше Марківка славиться зовсім не віком. Найбільшу славу Марківці принесла...

цибуля! У 1907 році тутешній бідняк Аврам Семенович Онопрієнко виростив надзвичайно гарну цибулю. 50 вінків цієї городини купив у нього лікар Зайцев і повіз до Парижа, аби представити на сільськогосподарській виставці.

Цибуля сорту "Марківська" отримала золоту медаль і здобула світову славу! З 1907 року марківську цибулю експортували до Англії та Німеччини. Для Англії пакували велику в стандартні мішки по 40 кг, для Німеччини – середню по 30-40 кг.

У селі один фунт цибулі коштував 2-3 копійки, а пуд – 40 копійок. На той час це були чималі гроші. Вирощування цибулі давало істотний прибуток селянам багато років, зокрема за рахунок експорту навіть на Кубу!

Під час Голодомору 1932-1933 років тут померло щонайменше 28 жителів. У 1960 році село отримало статус селища міського типу. Марківську цибулю оспівував луганський поет Петро (Біливода) Шевченко у вірші "Марківка.

Торжество землеробства". А на сучасному гербі Марківки є цей овоч – пам'ять про золоту медаль з Парижа. До початку повномасштабного вторгнення в Марківській громаді проживало приблизно 13 тисяч людей, а селище славилося вирощуванням цибулі, навколо чого навіть був розроблений брендинг поселення.

З початком повномасштабного вторгнення прикордонну Марківку окупували вже в перший день – 24 лютого 2022 року. Шульгинка: де оселилися повстанці Болотникова Традиція святкування Трійці. Фото: Реальна Газета Якщо запитати, яке найстаріше поселення на Луганщині, більшість назве Біловодськ чи Новопсков.

Але є село, яке старше за багатьох, – Шульгинка, заснована у 1607 році. Це одне з найдавніших поселень Луганщини: на 188 років раніше Луганська, на 103 роки раніше Лисичанська і навіть на 31 рік раніше Новопскова! А історія його заснування – як сценарій до історичного фільму.

У 1607 році, після придушення селянського повстання Івана Болотникова проти царя Василя Шуйського, повстанці тікали від розправи в Дике поле. Один із керівників, отаман Шульгейко, з загоном біженців зупинився на середній частині річки Айдар біля невеликої лівої притоки. За народною легендою, річку назвали Шульгою на честь отамана, а село – Шульгиним містечком. Уявляєте?

Село названо на честь повстанця, який боровся проти царської влади! І це поселення існує вже понад 400 років. Але найдивовижніше – Шульгинка зберегла традицію святкування Трійці, яка сягає кінця XVIII століття.

Перші згадки про храмові урочистості датуються 1781 роком. З того часу щороку влаштовують Храмове свято з усталеною послідовністю обрядів. Традиція жива донині: на Трійцю, ще до сходу сонця, чоловіки йдуть до річок Шульгинка та Айдар косити духмяні трави – чебрець, деревій, м'яту, верболіз, холодок, аїр. Зібраними травами прикрашають хати, садові хрести, ікони.

Після богослужіння – спільна трапеза біля храму з обрядовими пиріжками з начинкою із сушених фруктів. У коментарі “Реальній газеті” професор Олександр Набока пояснює живучість традиції давніми звичаями спротиву: "Історично це село було першим селом прояву козацької волі. Ще до Мазепи в 1707 році тут підіймається антиросійське повстання на чолі з Кондратом Булавіним. Шульгинка опиняється першим епіцентром спротиву".

Село кілька разів знищувалося і відроджувалося, а з березня 2022 року воно опинилося під окупацією, а носії традицій розкидані по всій Україні. Новопсков (тепер Айдар): де псковські солдати вирішували, кому одружуватися Про це місто знають мало, а дарма. Новопсков – одне з найстаріших на Луганщині.

Його заснували у 1638 році – як відлуння невдалої козацької війни. Українські переселенці створили тут один із перших осередків Слобідської України. Спочатку поселення називалося Закам'янка – бо розташоване за річкою Кам'янкою.

Потім його спалили за підтримку повстання Булавіна. А в 1829 році сюди прибув Псковський кірасирський полк – і почалося найцікавіше. Військові взяли під контроль все життя селян.

Уявляєте? Хочеш одружитися – йди просити дозволу в офіцерів! Коли сіяти, коли збирати врожай – все за розкладом, який встановлювали військові.

Селяни змінили звичний стрій життя повністю. За рік військові перебудували містечко: караульні, будинки для командирів, понад 60 будинків для солдатів, дві вулиці (нині Українська та Магістральна), чотири мости, військовий плац. Населення подвоїлося – з 2 до майже 4 тисяч.

А коли полк пішов на Кримську війну в 1850-х, знову залишилося 2-3 тисячі. Саме тоді Закам'янку перейменували на Новопсков – на честь полку. Але ось парадокс: попри російську назву і військовий режим, місто залишилося українським. За переписом 1897 року українців тут було понад 83%!

Мова, традиції, культура – все збереглося. Доказ? Етнографічний комплекс "Слобожанське подвір'я" – унікальний для Луганщини музей.

Його створили з хати місцевого священика полкової церкви. Хата майже недоторкана з тих часів – селяни дбайливо її зберігали. Тут можна побачити незвичайні візерунки на рушниках, особливий одяг, традиційний побут Слобожанщини.

У 2024 році місто перейменували на Айдар. Щастя: де його шукали втікачі Найпоетичніша назва на карті Луганщини. Історія виникнення відноситься до кінця XVII століття. Серед піщаних барханів біля Сіверського Дінця оселялися селяни, які тікали від гніту поміщиків.

Річка була своєрідним кордоном – опинившись на протилежному березі, людина знаходила свободу. Та й саме слово "щастя" асоціювалося з вільним життям. З маленьких саманних і дерев'яних будиночків виросло село під назвою Щастя. А у 1963 році, коли будували Луганську ТЕС, село перетворилося на місто.

Будівництво велося швидко: за п'ять років, до 1957-го, вже стояло красиве містечко з дво- і триповерховими будинками. Навколо створили зелену зону площею 600 гектарів, щоб захистити від суховіїв. Молоді соснові ліси зашуміли там, де раніше були піщані бархани.

На вулицях і у скверах посадили 46 тисяч дерев. У 1966 році середній вік щастянців становив лише 31 рік – це було дуже молоде місто. 30% населення – діти і молодь до 20 років.

Щастя справді було містом майбутнього, містом надії. З 2014 року місто стало прифронтовим, а 24 лютого 2022 року російські війська атакували Щастя, знищивши його на 80-90%. Незабаром місто окупували.

Щастя, яке шукали кріпаки-втікачі, знову втратили їхні нащадки. Новоайдар: Баранячі Лоби – геологічне диво Луганщини Перша згадка про Новоайдар як козацьку слободу з'являється на карті України у 1687 році. На річці Айдар козаки з Дону побудували військові укріплення.

У 1779 році Новоайдарська слобода стала повітовим містом і отримала сучасну назву. Геологічна пам'ятка природи місцевого значення Баранячі Лоби, що розташована на високому правому березі річки Айдар, поблизу села Айдар-Миколаївка, – візитна картка Новоайдару. Це унікальні крейдяні скельні відслонення мергелю кампанського ярусу верхньої крейди заввишки до 50 метрів, площею 2 гектари.

Баранячі лоби – це тип скель, які десятки тисяч років тому були "відполіровані" рухом льодовика, що повільно спускався у море. Виступаюча корінна порода отримала характерну згладжену форму з безліччю рисок. Якщо подивитися з певного боку, виступи справді нагадують чотирьох величезних баранів, що стоять у ряд впритул один до одного – звідси й назва.

Іноді їх ще називають "кучеряві скелі". Такі геологічні дива зустрічаються у Новій Шотландії (Канада), на Скандинавському і Кольському півостровах, у Фінляндії, Карелії – і в Новоайдарі на Луганщині. Між камінням Баранячих лобів ростуть рідкісні рослини, занесені до Червоної книги України: громовик донський, чебрець вапняковий, ранник крейдовий, полин солянковидний.

На крейді сформувався особливий рослинний покрив із представників ендемічного крейдового флористичного комплексу. Баранячі лоби – це місце тихого відпочинку та унікальних пейзажів. Туристи можуть прогулятися скелями, зазирнути у невеличкі печери та ущелини, влаштувати пікнік або просто відпочити, насолоджуючись краєвидами річки Айдар. У безхмарні ночі з плато добре вивчати сузір'я та займатися астрономією.

Товща відслонення інтенсивно розчленована численними ярами на окремі брили та масивні уламки мергельної породи. Схили скель усіяні квітами, а неподалік від скель розкинулися заплавні діброви у вигині русла Айдару. Голубівка: копанки, французькі інвестори та невдале перейменування Історія Голубівки починається у 1764 році з полковника Петра Голуба – серба-емігранта з турецьких володінь, який заснував тут поселення.

Перших жителів – кріпаків – привезли з центральної Росії. У 1830-х роках місцеві селяни виявили поклади кам'яного вугілля майже на поверхні землі і почали видобуток у примітивних шахтах – "копанках". Вертикальні ями глибиною близько 15 метрів, саморобні ручні коловороти, жодного кріплення.

Працювали артілями по 20-25 чоловік, поєднуючи видобуток вугілля з роботою на землі. Іронія: поміщик, нащадок Петра Голуба, взагалі не зацікавився новим джерелом доходів. Перше вугілля продавали на солеварні Бахмута.

Справжній індустріальний бум почався у 1878 році з побудовою перших шахт з механічним підйомом. На початку 1880-х Голубівський рудник став найбільшим в Алмазнянському гірничому районі – три мільйони пудів вугілля на рік. У 1882 році підприємець Уманський та промисловець-мільйонер Губонін заснували Голубівське кам'яновугільне товариство.

У 1889 році Голубівський рудник перейшов до Голубівсько-Берестово-Богодухівського товариства, де ключову роль відігравали французькі та бельгійські капіталісти Шабро, Рено, Міллер. Вони побудували великі шахти з тисячами робітників і новітнім обладнанням. Люди приїжджали на заробітки з багатьох губерній імперії. Цікавий факт: у 1867-1870 роках голубівське коксівне вугілля використовували для дослідної плавки чавуну на Лисичанському ливарному заводі – так почалося взаємопроникнення вугільної та металургійної промисловості Донбасу.

Одна з найстаріших шахт – імені Кірова – запрацювала у 1888 році. Її відбудували після війни, реконструювали у 1978 році. Вугілля добували на глибині до 600 метрів.

У радянський період тут працювало понад 10 вугільних шахт. У 1962 році Голубівський район перетворили на місто обласного підпорядкування і перейменували на Кіровськ – хоча Сергій Кіров жодної помітної ролі в історії міста не відіграв. Типова радянська традиція перейменувань.

У 2016 році місту повернули історичну назву – Голубівка. Але до цього часу всі шахти вже закрили через нерентабельність. Місто, яке століття жило вугіллям, залишилося без своєї головної справи.

Золоте: одне місто, кілька поселень