27 січня 1839 року у Борисполі народився Павло Чубинський — видатний український поет, фольклорист та громадський діяч. Проте в історію він увійшов насамперед завдяки своєму віршу «Ще не вмерла Україна», який пізніше став основою національного гімну нашої держави. Цей твір є одним із найсильніших символів боротьби українського народу проти імперського тиску та утвердження власної державності.

Життя автора нерозривно пов'язане з Києвом. Молодий Чубинський закінчив Другу Київську гімназію та належав до місцевих гуртків хлопоманів, які об'єдналися в Стару громаду. Саме після вступу до цього творчого об'єднання противників русифікації у 1862 році, коли поету було лише 23 роки, народився вірш, що став маніфестом поневоленого, але не підкореного народу.

Через рік після написання, у 1863-му, відомий композитор Михайло Вербицький створив до слів Чубинського музику. Так народилася пісня, яка в 1917 році стала офіційним славнем молодої Української Народної Республіки, а після розпаду СРСР — національним гімном незалежної України. Варто зазначити, що автори слів та музики були громадянами двох різних імперій, але в цій пісні символічно відбулося об'єднання українських земель.

Діяльність Старої громади неодноразово перешкоджали імперські власті. Павло Чубинський був висланий з Києва за свої українофільські погляди. На чужині він опинявся двічі — спочатку в Архангельській губернії, а потім у Петербурзі. Навіть у засланнях поет не зупинявся у збиранні фольклору та дослідженні народних звичаїв.

У важкі часи, коли поет лишився без коштів, його фінансово підтримали українські бізнесмени. Кошти на лікування та харчування вислали родина Симиренків та власник Першої подільської броварні Микола Хряков. Цей факт свідчить про те, що навіть заборонена діяльність українців мала підтримку серед вірних земляків та промисловців.

Наприкінці життя Чубинський повернувся в Україну, де помер у 1884 році. Тіло відспівували в храмі Різдва Христового на Поштовій площі, у тому ж місці, де згодом правили панахиду над Тарасом Шевченком. Хоча радянська влада зруйнувала цей храм, називаючи його «Шевченковою церквою», за часів незалежності його відбудували.

Пам'ять про автора гімну зберігається у Борисполі, де на Книшовому кладовищі встановили пам'ятник у 2021 році. За радянських часів пісня була заборонена, але вибити її з пам'яті було неможливо. Навіть у пропагандистському фільмі «Трипільська трагедія» 1925 року глядачі побачили українських дівчат із транспарантами з гаслом вірша, що мало зворотний ефект.

Кульмінацією культурного протесту став вчинок студентів Інституту народного господарства у 1966 році, які підняли над корпусом вишу саморобний прапор УНР із написом «Ще не вмерла Україна, ще її не вбито». Цей акт протесту спричинив неабиякий резонанс, а героїв швидко ідентифікували та засудили. Пізніше, у 1989 році, пісню пролунала на фестивалі «Червона Рута», а в 1991 році її заспівали в залі Верховної Ради.

15 січня 1992 року пісню офіційно проголосили державним символом нарівні з гербом та прапором. Згодом слова вірша скореговали на більш нейтральну конотацію «Ще не вмерла України ні слава, ні воля», хоча оригінальний текст Чубинського залишається в народній пам'яті як свідчення незламності українського духу.