11 травня 1985 року. У Бредфорді урочистість футболу. Місцева однойменна команда вперше за 40 років повернулася до Другого англійського дивізіону (аналог нинішнього Чемпіоншипу).

Останній матч сезону перетворюється на формальність. «Бредфорд» – чемпіон третього дивізіону і купається у власному успіху. Стара арена «Веллі Перайд» вітає героїв.

Заповнені під зав'язку трибуни спостерігають за врученням кубка переможців дивізіону капітанові команди. 15.03 суддя дає стартовий свисток. 15.40 під дерев'яною трибуною помічають дим. 15.50 трибуна повністю охоплена вогнем. Менш ніж за п'ять хвилин свято перетвориться на одну із найстрашніших катастроф в історії англійського футболу.

Контекст міста Середина 1980-х – важкий час для британської індустріальної півночі. Тетчеризм змінює країну: закриваються підприємства, зростає безробіття, профспілки ведуть затяжні страйки, а колись промислова міць Великобританії поступово відходить у минуле. Не винятком був і Бредфорд, котрий переживає кризу особливо болісно.

Місто-локомотив промислової революції Вікторіанської епохи ближче до 80-х років минулого століття втратив цей статус, його велич залишилася лише у спогадах. Getty Images/Global Images Ukraine Старі, атмосферні фабрики закриваються, райони біднішають, а саме місто стрімко змінюється. Після Другої світової війни сюди переїжджають мігранти зі Східної Європи, а потім тисячі сімей з Індії та Пакистану.

Бредфорд перетворюється на мультикультурне місто, але разом із цим стикається з бідністю, соціальною напруженістю та кризою ідентичності. На цьому тлі футбол залишався для міста однією з небагатьох причин оптимізму. І навесні 1985 року у мешканців Бредфорда нарешті з'явився привід для справжнього свята.

Сезон Надії «Бредфорд Сіті» було засновано у 1903 році, а вже через п'ять років він піднявся до еліти англійського футболу. Ще через три роки – у 1911 році, клуб завоював Кубок Англії, єдиний великий успіх організації до цього дня. До початку Першої світової війни «Бредфорд Сіті» утримував пристойну планку виступів, але пауза, спричинена світовим конфліктом, призвела до відтоку інвестицій із міста, водночас гіршим стало і становище футбольного клубу.

У 1922 році команда вилетіла з Вищого дивізіону і розпочала свої багаторічні поневіряння по нижчих лігах. У 1937 році команда вилетіла вже в третій дивізіон і якийсь час борсалася навіть у четвертій лізі. Як ми говорили вище, з роками змінювалося місто, змінювалося його населення, але незважаючи на все це, і на більш ніж скромні результати команди, у місті любили футбол та продовжували вірити у краще.

Свідченням пристрасті до футболу стало те, як місцеві жителі фактично рятували клуб від банкрутства. 1983 року «Бредфорд» був на межі існування. Багато в чому його врятував спеціально створений фонд Save Bradford City.

Агітацію на внески проводили навіть самі гравці, відвідуючи місцеву радіостанцію та закликаючи фанів до дії, і ті відповіли. На просторах інтернету ще можна знайти відео, де гравці спілкуються по телефону з радіослухачами, що додзвонилися, і обговорюють внески якихось навіть символічних сум. І саме ці кадри демонструють, наскільки клуб та його гравці були важливими для міста, яке хотіло вірити в команду і нізащо не хотіло її втрачати.

У підсумку, «Бредфорд» був врятований і незабаром відплатив відданому вболівальницькому ядру своєю грою. Сезон 1984/85 став для команди проривним. Дуже швидко стало зрозуміло, що йоркширці – одні з фаворитів сезону у третьому дивізіоні. З жовтня до грудня 1984 року вони видали серію із 13 ігор без поразок.

У лютому команда утримувала лідерство у таблиці з відривом до 11 очок. У квітні 1985 року було достроково завойовано путівку до Другого дивізіону (нинішнього Чемпіоншипу). «Бредфорд» повернувся в другий за силою дивізіон країни вперше з 1937 року.

Цю подію місцевим жителям довелося чекати довгих 48 років і, очевидно, що місто стояло на вухах. Останній матч сезону вже нічого не вирішував і припав на 11 травня 1985 року. Чемпіони третього дивізіону приймали на домашній арені Лінкольн Сіті.

Початку зустрічі передувала церемонія нагородження та урочистий забіг команди зі стадіону. Арена «Веллі Перайд» була незвично заповнена. Якщо в ході сезону середня відвідуваність становила 5000 глядачів, то в день урочистостей гру відвідали близько 11000.

Цьому сприяв не лише довгоочікуваний успіх клубу, а й найбанальніші речі – бажання кожного стати частиною історії та чудова погода, про яку серед учасників подій говорив чи не кожен. 270 секунд вогню Перший тайм останнього матчу в сезоні котився до завершення з похмурими нулями на табло. Безгольова зустріч не псувала атмосферу.

Вболівальники були в чудовому настрої і затягли на трибунах гімн «Ліверпуля» You'll never walk alone, а тепла весняна погода лише наголошувала на тій легкості, яка панувала на арені. Але скоро, як вже після трагедії зауважив коментатор тієї зустрічі Тоні Делаханті, нудний матч миттєво перетворився на жах. Getty Images/Global Images Ukraine О 15:42 на старій головній трибуні стадіону було відмічено невелике задимлення.

Спочатку цьому не надали особливого значення. Ось як про це згадував Меттью Уайлдмен, один із фанатів, який знаходився майже в епіцентрі подій. «Тоді мені було 17 років.

Це був мій перший повний сезон, коли я вболівав за команду. Я був зовсім поруч із тим місцем, де почалась пожежа. Неподалік місця, де було заблоковано турнікети.

Всі так добре проводили час, що ми не могли зрозуміти, що щось не так. Навіть коли нам сказали про необхідність евакуюватися, ми реагували цілу вічність перед тим, як почати щось робити», – говорив Уайлдмен. Більше того, на протилежній трибуні серйозність ситуації не усвідомлювали.

У мережі досі можна знайти кадри, де, з одного боку, уболівальники, які опинилися у вогненному полоні, намагаються вибратися на поле. А з іншого чути піснеспіви фанатів, які не до кінця розуміли те, що відбувається. Проте незабаром масштаб катастрофи був зрозумілий.

За 270 секунд вся трибуна палала і нагадувала величезне багаття. Полум'я поширилося дуже швидко, причиною чого були застарілі дерев'яні конструкції. Крім того, під підлогою застарілої трибуни, якій на той момент було вже 77 років, зібралося безліч сміття, що легко спалахує.

Згодом там були знайдені навіть залишки газет, датовані 1968 роком. Дах трибун був покритий бітумною повстю. Усі ці чинники майже гарантували катастрофу у разі початку пожежі. Ну а останнім серед цього жаху став вітер, що піднявся, який лише посилив поширення вогню.

Напевно, наївно думати, що за такого стрімкого розвитку події кілька вогнегасників могли щось кардинально змінити, але їх навіть не виявилося на місці. Страх перед актами вандалізму змусив працівників стадіону усунути таке необхідне обладнання. Вболівальники в ситуації, коли боротися з вогнем не було жодної можливості, намагалися знайти вихід якнайшвидше.

Але більшість із них були замкнені, а стюардів, які могли відчинити двері, поряд не виявилося. Одна з дверей була вибита трьома міцними вболівальниками, та цього було замало. Людей все більше охоплювала паніка і багато хто з них почав вибігати на поле, на щастя на трибуні не було огорожі і такий варіант був можливий.

Як би там не було, далеко не всі у цій ситуації могли врятуватися. До справи включилися не лише поліцейські та пожежники. Звичайні чоловіки буквально кидали дітей через стіну, щоб допомогти вибратися.

Ті з глядачів, яким вдалося зорієнтуватися швидше за інших і вийти з трибуни, що палахкотить, не втекли, а стали допомагати тим, хто все ще був у небезпеці. Не залишалися осторонь і футболісти. Ось як це згадував екс-гравець «Бредфорда» Джон Хоулі.

Getty Images/Global Images Ukraine «Все відбувалося дуже швидко. Через 1-2 хвилини я вже закидав людей на плечі та перекидав їх на поле. Я майже нічого не пам'ятаю.

Але я отримав кілька дуже приємних листів. Мені дякували за порятунок життя, але я взагалі не пам'ятаю, щоб когось піднімав та допомагав їм», - говорив Хоулі. Потрібно розуміти, що сім'ї багатьох футболістів у день, який мав стати справжнім святом, також були на трибунах.

Ця думка переслідувала кожного з гравця, але, незважаючи на це, всі вони не концентрувалися лише на пошуку своїх, але допомагали всім уболівальникам, зайвий раз демонструючи, наскільки клуб єдиний із містом та його жителями. Той же Хоулі розповів історію порятунку свого сина. «Мій син перебував на трибунах.

Йому було 4 роки. Я думав про те, як я його зараз знайду. Мені пощастило.

Одна з юних уболівальниць, яка часто приходила на наші тренування, знала Адама в обличчя. Вона знала хто це. У той момент він ходив полем, плакав і не розумів, де знаходиться.

Вона підхопила його, віднесла до безпечного місця, а потім знайшла мене. Розумію, що це егоїстично, але тоді я подумав, що принаймні мій внутрішній світ спокійний», - розповідав Хоулі. Прості вболівальники зі сльозами на очах розповідали подробиці того, що сталося вже наступного дня.

Так, фанат клубу Ентоні Берроуз згадував наступний епізод: «Один чоловік стояв поруч зі мною з палаючим волоссям. Вогнегасників не було. Мені довелося накрити його голову светром, щоб згасити полум'я», - казав Ентоні. Страшно виглядала й історія неназваної жінки, яка, будучи обгорілою, бігала по полю в істериці та шукала своїх трьох дітей.

«У людей, які залишилися на трибуні, не було жодного шансу. На них падав брезент, він прилипав до одягу і потім спалахував», – згадував ще один очевидець. Таких страшних історій занадто багато, щоб розповісти їх усі.

Досить сказати, що поліцейські цього дня плакали. Цифри Getty Images/Global Images Ukraine Можливо, це здасться надто сухою констатацією, але все ж таки, не проговорити кількість жертв неможливо. Від пожежі 11 травня на арені в Бредфорді померло 56 людей, ще 265 отримали поранення.

При цьому 54 жертви були фанами «Бредфорда», двоє – команди гостей. 11 жертв було молодше 18 років, а ще 23 - старше 65 років. Причиною загибелі людей був не лише безпосередньо вогонь, а й дим та обвал конструкцій.

Деякі люди просто розчавлені турнікетами, коли намагалися під ними пролізти. Пожежа вплинула на все місто і описувалася як найгірша в історії британського футболу. Причини трагедії Безпосередньо до пожежі привів покинутий недопалок.

Ось як це описувалося пізніше: «Людина з Австралії, яка приїхала до сина, отримала два квитки на гру. Коли він докурював цигарку, він кинув її на підлогу і спробував загасити ногою. Однак недопалок прослизнув через дірку в половиці.

Через хвилину він побачив невеликий клубок диму, взяв свою каву та каву свого сина, щоб згасити його. Здавалося, що це вдалося. Але через хвилину або близько того раптом дим став сильнішим, і вони пішли шукати стюарда.

На момент повернення все вже почало горіти». (Згодом історія була зі скандалом оскаржена самим австралійцем, але покинутий недопалок невстановленою особою так і залишився однією з причин пожежі) Як би там не було, все це було лише спусковим гачком трагедії, яка, по суті, була неминуча. Під час розслідування причин пожежі, були підняті документи, згідно з якими клуб отримував попередження про пожежонебезпечну ситуацію на трибунах, у тому числі, через сміття, що скупчилося під підлогами.

Не можна сказати, що боси клубу повністю ігнорували постанови та попередження відповідних служб. Насправді, фатальна гра мала стати останньою перед закриттям арени на ремонт, який передбачав заміну дерев'яних конструкцій. Однак неквапливість у цьому питанні призвела до катастрофи, яка змінила весь англійський футбол.

Getty Images/Global Images Ukraine Питання безпеки британських арен було порушено на найвищому рівні, практично відразу було запроваджено заборону на зведення нових дерев'яних конструкцій, а старі мали йти під знесення. Після пожежі були посилені правила безпеки, а інспекції відповідних служб проводилися частіше. Очевидно, що провал із відсутністю вогнегасників та інше не можна було допускати знову.

Очищення підтрибунного простору також стало нормою. Були опрацьовані і нові правила евакуації зі стадіонів. Бредфорд став першим серйозним застереженням для англійського футболу.

З'ясувалося, що багато стадіонів країни морально та фізично застрягли у минулому. Після трагедії у країні розпочали системну роботу над помилками, про які трохи було сказано вище. Але навіть цих заходів виявилося замало.

Через кілька тижнів Європу вразила трагедія на «Ейзелі», а ще через чотири роки трапиться катастрофа на «Хіллсборо». Тільки після цієї низки подій англійський, та й увесь європейський футбол остаточно розпочав трансформацію небезпечних стадіонів минулого в сучасну інфраструктуру, якою її знають сьогодні.