Проєкт «Тріумф Духу. Грація Танцю» поєднує адаптивний танець, реабілітацію та соціалізацію ветеранів. Про те, як танець допомагає військовим повертатися до повноцінного життя, розповіли організаторка ініціативи, народна депутатка України Оксана Дмитрієва та ветеран Владислав Єщенко на позивний «Самурай», який після повної втрати зору став учасником проєкту.

Що таке проєкт «Тріумф духу. Грація танцю» і як виникла ця ідея? Оксана Дмитрієва: Сама назва проєкту говорить про його суть — це дійсно тріумф духу наших ветеранів і грація танцю.

Ми хочемо показати, що наші воїни можуть не лише боротися, не лише займатися спортом, а й танцювати, демонструючи силу, мужність і красу руху. Для нас танець — це не просто реабілітація, а її продовження. Медичний етап завершується у лікарні чи реабілітаційному центрі, а далі людина має знайти спосіб жити далі, відчувати своє тіло, адаптуватися до нових умов.

Танцювальна терапія — один із таких шляхів. Коли ви зрозуміли, що цей проєкт потрібно масштабувати? Оксана Дмитрієва: Перші три роки наш тренер Євген Сероштан працював із ветераном Артемом Морозом, який втратив обидві кінцівки й танцює на протезах.

Ми бачили реакцію людей, бачили, наскільки це потрібно і самим ветеранам, і суспільству. Нам важливо було показати, що ветерани серед нас — активні, сильні, красиві. Вони можуть не лише плавати чи бігати, а й танцювати.

Тому ми вирішили створити національний проєкт, який працюватиме по всій країні. Як саме організований формат занять? Оксана Дмитрієва: Ветерани танцюють із професійними партнерами, але також ми активно залучаємо дружин і дівчат військових.

Є окремі номери, де подружжя танцює разом. І, знаєте, дружини вже кажуть, що після занять чоловіки стали більше обіймати їх, більше проявляти ніжність. Танець позитивно впливає не лише на фізичний стан, а й на стосунки та емоційний зв’язок у родині. Владиславе, якою була ваша перша реакція на запрошення долучитися до проєкту?

Владислав Єщенко: Я погодився одразу. Для мене це був справжній подарунок, тим більше що пропозиція надійшла на Різдво. Коли людина втрачає частину свого здоров’я, суспільство часто починає сприймати її як людину з обмеженими можливостями.

Але я більше так не думаю. Я тепер людина з надможливостями. Цей проєкт став для мене відкриттям. А ще він дозволив здійснити дитячу мрію — танцювати танго.

Розкажіть більше про цю мрію. Владислав Єщенко: У дитинстві я займався танцями, але не потрапив до групи, яка виконувала «Танго смерті» — саме ту композицію, яку ми обрали для нашого виступу. Ця мрія залишилася зі мною на багато років.

Потім почалася війна, було не до танців. А через майже 15 років, уже після повної втрати зору, я знову повернувся до цієї музики й цього танцю. Це дуже сильне відчуття.

Що було найскладнішим під час тренувань? Владислав Єщенко: Чесно кажучи, я думав, що буде значно важче. Найбільше запам’ятався момент переходу від невпевненого кроку до впевненого — коли ти вже йдеш із піднятою головою.

Спочатку думаєш, що все буде незграбно. Особливо коли ти незрячий і не уявляєш, як тобі можуть пояснити рухи. Але вже після першого заняття розумієш, що це не лише цікаво й психологічно розвантажує, а ще й допомагає відчути власне тіло, зрозуміти, які м’язи потрібно розвивати.

Через кілька тренувань ти відчуваєш у собі зовсім іншу силу й енергію. Як реагують люди, коли бачать ваші виступи? Владислав Єщенко: Найчастіше чуємо: «Як це красиво», «Який неймовірний проєкт», «Ви будете продовжувати?

». І це дуже мотивує. Які у проєкту плани на майбутнє?

Оксана Дмитрієва: Перший великий захід ми провели 22 лютого, а наступний відбудеться 24 травня в атлетичному манежі. Далі плануємо поїздки до Львова, Одеси, Дніпра та інших міст. Ми хочемо створювати осередки адаптивного танцю по всій Україні разом із Міністерством ветеранів, Міністерством молоді та спорту, Міністерством соціальної політики, бізнесом і місцевими громадами.

Це не просто про танці. Це про створення спільнот, де ветерани можуть спілкуватися, підтримувати одне одного, ділитися досвідом і відновлюватися разом. Як долучитися до проєкту? Оксана Дмитрієва: У нас є сторінка в Instagram, куди можна писати.

Ми відкриті для всіх — і для ветеранів, і для професійних танцівників, які хочуть допомагати. Нам уже пишуть хореографи з інших міст, готові приїжджати й долучатися до ініціативи. Владиславе, яка ваша особиста мета в межах цього проєкту?

Владислав Єщенко: Перша моя мрія вже здійснилася, але вона не закінчується одним виступом. Ми будемо продовжувати. Для Самурая немає нічого неможливого. І я хочу, щоб якомога більше людей це зрозуміли: «неможливо» часто існує лише в голові.

Моя головна мета — щоб більше людей, не лише ветеранів, приходили в адаптивний танець і через нього знову повірили в себе. Тому що через танець ти повертаєшся до якісного життя, а не просто до існування. І саме в цьому справжня сила цього проєкту.