На руїнах старого життя Віктора постало нове — військовий разом із волонтеркою Аліною розділили цей терпкий досвід війни, що пахне металом, порохом і кров'ю... Дружина якраз була на нічному чергуванні, адже працювала медсестрою в обласній лікарні, коли Вікторове (прізвища героїв не вказуємо з етичних міркувань) якесь необґрунтоване безсоння вдосвіта переросло в перегляд новин.

«Що і слід було довести, – риторично мовив сам до себе. – Казав же, що ця наволоч до повномасштабного вторгнення готується. А вони про паради».

Одного за одним став набирати побратимів, пліч-о-пліч з якими впродовж двох років поспіль, поки не отримав серйозне поранення, пройшли найгарячіші точки АТО. Неквапно, ніби не вірячи у те, шо відбувається, зібрав наплічник й подався до військкомату. Там уже була довжелезна черга.

То був ранок 24 лютого 2022 року. Дружинин дзвінок якраз застав в тій черзі, в якій у надто високій концентрації витав козацький дух вільнолюбства, справедливості, сміливості й найпалкішої ненависті до того, хто навіював нам, що брат. «Вітю, війна!

– кричала у слухавку. – Моя сестра з чоловіком і малими уже на кордоні. Черги.

Утім ще можна виїхати. Давай, ти – в гараж за валізами. Я через банкомат, аптеку й продуктовий – і збираємо речі.

Добре, що обидві автівки заправили. Чи однією поїдемо? Але ні, не будемо тут залишати…

» Вона тараторила так швидко, що чоловік не встигав вставити слова. Просила їхати з нею, лякала, що покине, сварила, що він і так виснажив її терпіння за ті два роки, що був в АТО. «Ну дивися, як знаєш, – уже істерила, розуміючи, що не переконає.

– Ти свій вибір зробив. Я їду. Сподіваюся, ти доєднаєшся».

Буквально за кілька днів так званого навчання Віктор з підрозділом вже був на передовій. Не вистачало тоді нашим оборонцям амуніції. Волонтери й небайдужі збирали її по всіх усюдах.

«Наталю, може, знайдете зі швагром й сестрою мені там, за кордоном, шолом, плитоноски, євроаптечку… Як вийдете на якийсь нормальний, як мовиться, канал, дасиш знати, мені хлопцям багато замовити треба. Тільки благаю – постарайтеся.

У мене тут зовсім безвусі пацани. Як їм без захисту? » – просив дружину.

Та обіцяла спробувати. «Командир, – звернувся якось до Віктора підлеглий. – Моя сусідка Аліна повернулася з Чехії.

Там мала свій невеличкий швейний бізнес. Тут вже зібрала дуже потужну команду, закріпившись допомогою закордонних партнерів. Хоче список, що нам треба. Давайте разом складемо».

Відправка за відправкою, замовлення за замовленням – так зав'язалися їхні спочатку телефонні стосунки. Небавом Аліна з кількома такими ж, як охрестять їх, безбаштовими стала їздити в саме пекло. Привозила Захисникам передачі, іменні й зібрані на замовлення.

А ще смаколики, що готували волонтерські осередки й пенсіонери у їхньому регіоні, дитячі малюнки і обереги. «Вікторе, – виправдовувалася дружина, – для тебе поки нічого не знайшли. Ми зараз зайняті оформленням документів.

Тут, до слова, навіть дуже добре приймають українських біженців. І житлом забезпечують, й виплатами, та й місцеві нам так допомагають. Я тебе прошу, ввімкни мозок і гайда до нас. Навіщо ж я маю дурно нервувати: що з тобою, де ти?

» …Все довкруж якесь цнотливо біле. Лиш сліпуче сонце, в якого чомусь аж кілька очей, що так прицільно яскраво світять, то з'являється, то зникає. «Прийшов до тями», – почув біля себе чиєсь стривожене.

Розплющив очі. Спробував поворухнутися. Не зміг.

Над ліжком, в якому лежав, у білих халатах стояли суттєво старший чоловік і зовсім юна дівчинка. «Спокійно, сину, – поклав руку на плече, як він зрозумів, лікар. – Вже все позаду. Жити будеш.

Операція пройшла добре». Віктор знову заплющив очі. Замість того сліпучого сонця перед ним з'явилася страшна картина: дим, чорно, шум і гул, обстріл страшний і шквальний.

Падали хлопці. Сподівався, просто поранені. А перед тим отой Алінин сусід ще встиг йому сказати, що волонтерський бус обстріляли, Аліна в важкому стані, у шпиталі, і що їй потрібна кров.

Потім знов сліпуче сонце. Він згадав: гострезний біль у ногах, липко і гаряче. Його на ношах виносять хлопці.

А далі – темно. Аж потім – сонце. «Ноги!

» – раптом ударило током. Вирішив спробувати, чи рухаються. Всеньке тіло ніби паралізоване. «Ноги…

» – прошепотів і зазирнув лікарю в самісіньку душу. Не відвів погляд. Витримав.

«Без них, сину, живуть, – констатував. – Зараз такі протези роблять, що й в гори підеш, й у футбол заграєш». «Хлопці?

» – знову дивився у саму душу. Медсестричка заплакала. А лікар опустив очі.

«Все потім. Зараз треба сили, – голос тремтів. – Ми зв'язалися з твоєю дружиною. Дали їй координати.

Тож чекай гостю. Молоді ви ще зовсім. Все у вас попереду». «Телефон?

» – запитав сухо. «Твого нема. Зараз принесуть інший.

Волонтери забезпечили», – медики направилися до виходу. «Волонтери! » – вдарило струмом, і він згадав про Аліну, якій потрібна кров.

«Лікарю, а ви не знаєте?.. » Як же він втішився, що Аліна теж у цім шпиталі. Що кров їй знайшли.

Принесли телефон. Набрав дружину. Вірив: вона вже десь в дорозі.

Почула його голос й розплакалася. Але в монолозі тім чомусь замість підтримки якісь завуальовані звинувачення й докори. Мовляв, просила.

Мовляв, для чого. А ще – за кого? Зізналася, що поки не їде в Україну.

Записалася на курси, треба вчити мову, бо, тільки знаючи її, багато перспектив. Приїде згодом. Йому все одно ще довго лікуватися. А потім ще реабілітація, протезування.

Просила не падати духом. …Лежав, обернувшись до стіни, говорити не хотів. Ні з ким. Та й жити не хотів. Так тривало кілька днів.

Зайшов один із побратимів. В нього легше поранення. Розповів, кого «задвохсотило», кого «затрьохсотило».

Жити не захотілося ще дужче. «А яку ти любиш каву? » – знайомий голос із особливою дзвінкістю змусив обернутися.

«Американо з молоком», – сам здивувався, що відповів. «Тримай, – Аліна з усмішкою й перебинтованою головою подавала філіжанку. – Я просто теж таку люблю».

Щоб підняти з ліжка й витягнути з депресії командира одного зі своїх підопічних підрозділів, Аліна пішла на курси психологів. …Шлях був важкий. Але Віктор став на ноги.

Вірніше, на протези, яких волонтерка добилася, як і надпрофесійного лікарського втручання в одній із провідних закордонних клінік. Разом з Аліною вони, вигравши грант, відкрили підприємство з виготовлення військової амуніції. Щоправда, бізнес той тільки називається так гучно, працюють ж бо в підтримку Збройних сил.

А грант був потрібен для закупівлі обладнання. Наталя провідала коханого раз. Коли протезували в закордонній клініці.

Тоді обоє прийшли до висновку, що вони таки не пара. Після офіційного розлучення з Наталею Віктор зробив пропозицію Аліні. Нині вони живуть, як мовиться, душа в душу, бо вміють розуміти одне одного з пів слова, бо обоє скуштували отого пекла, бо цінують одне одного.

Утім оприлюднювати їхні прізвища журналістам заборонили. Кажуть: щастя любить тишу. Що ж: хай воно буде тривким. Бо заслужене.

Читайте також: «Чоловік долучився до захисту країни, а я почала вирощувати пряні трави»: історія крафтярки Ірини Сандрак