До 40-річчя аварії на ЧАЕС у Калуші презентують документальний фільм «Ядерна рілля»

Ввечері 25 квітня 1986 року жителі Прип'яті лягали спати, не знаючи, що серед ночі їх розбудить вибух, який змінить долі цілого світу. Наступного дня розпочалася боротьба із наслідками катастрофи, серед ліквідаторів були й представники Калущини. Документальний фільм «Ядерна рілля», створений журналістами «Інформатора» Ярославом Куцієм та Вікторією Ганчук, повертає голоси цих людей у ширший історичний контекст.

Стрічка побудована на спогадах ліквідаторів із Калуша та навколишніх сіл. Це живі свідчення про квітень 1986 року: розгубленість перших днів, відсутність повної інформації, термінові мобілізації та поїздки у невідомість. У кадрі — розповіді про те, як чоловіків фактично без пояснень викликали до військкоматів, формували зведені підрозділи й відправляли у зону радіаційного ураження.

Окремі лінії фільму присвячені життю у Прип'яті до аварії та харчуванню ліквідаторів. У стрічці простежується контраст між офіційною радянською риторикою і реальністю, яку бачили учасники подій. Фільм відтворює атмосферу перших днів після вибуху на Чорнобильській АЕС — розгубленість, брак інформації та вимушені поїздки у невідомість — і водночас осмислює, як ця трагедія змінила долі людей та пам'ять цілої громади.

Документальна стрічка має символічне значення. Йдеться не лише про заражену землю, а й про «засіяні» долі — життя, які змінила аварія на ЧАЕС. Фільм фактично фіксує цей досвід як частину історії Калущини, яку раніше часто залишали поза увагою великих національних наративів.

Офлайн-прем'єра запланована на понеділок, 27 квітня у актовому залі Калуського ліцею №3. Початок о 13:15. Запрошуються усіх бажаючих. Переглянути документальну стрічку можна також онлайн.

Того дня, 25 квітня 1986 року, була запланована зупинка 4 енергоблоку для чергового обслуговування. О 1:23 26 квітня пролунав вибух на 4 енергоблоці ЧАЕС. Вже в перші години після вибуху почалася боротьба з наслідками катастрофи. До станції направили пожежників, які без належного захисту гасили вогонь і стримували поширення радіації — багато з них отримали смертельні дози опромінення.

Згодом до ліквідації наслідків аварії залучили сотні тисяч людей — військових, інженерів, медиків, яких пізніше назвуть ліквідаторами. У липні 1986 року у Новиці було сформовано Івано-Франківський протипожежний батальйон, а вже 18 липня ліквідатори із Калуша та району розпочали роботу безпосередньо на Чорнобильській АЕС. Серед тих, хто відправився до Чорнобиля, були й герої нашого фільму: Михайло Ганчук, Ярослав Олійник, Микола Романів, Ярослав Гвоздецький, Мирослав Бреславський, Сергій Мельник, Марія Боярчук.

Подвиг ліквідаторів — це не лише про героїзм, а й про звичайних людей, які виконували свою роботу в надзвичайних умовах. Вони їхали на ЧАЕС як у відрядження, часто не до кінця розуміючи, що саме їх чекає. Працювали змінами, жили в польових умовах, поверталися додому і намагалися жити далі. У багатьох цей «виїзд на кілька днів» змінив усе життя. Хтось одразу відчув наслідки для здоров'я, хтось — через роки. Але тоді вони просто робили те, що потрібно було зробити: гасили, прибирали, будували, не думаючи про визначення «подвиг». І саме в цьому — його суть. Без пафосу, без гучних слів, але з реальними наслідками для кожного, хто там був.

Прип'ять заснована у 1970 році. Її будували як спеціалізоване місто для працівників Чорнобильської атомної електростанції. Це було так зване «місто атомників» — сучасне на той час, із розвиненою інфраструктурою, школами, лікарнями та культурними закладами. Основне призначення — забезпечити житлом і всіма умовами працівників станції та їхні родини. До аварії 1986 року в Прип'яті проживало близько 50 тисяч людей. Місто вважалося одним із найкомфортніших у регіоні.

Прип'ять — місто, яке будували як символ майбутнього. Молоде, сучасне, наповнене життям і голосами тисяч людей, воно заснуло в одну ніч — і більше не прокинулося. Тут ще залишилися сліди поспіху: відкриті зошити, дитячі іграшки, зачинені двері, які ніхто вже не відчинить. Місто, що мало жити, перетворилося на тишу. Сьогодні Прип'ять — це не просто покинуті будинки. Це пам'ять про мить, коли звичайне життя обірвалося, і нагадування про ціну, яку довелося заплатити.