Учорашня публікація журналіста Михайла Ткача знову відкрила те, про що багато хто волів би мовчати. Корупція в Україні не просто існує, вона мутує, адаптується і вбудовується в саму тканину державного управління. Це вже не поодинокі випадки, не ексцеси на місцях, а системна хвороба, яка, схоже, отримала імунітет до суспільного обурення.

Ми спостерігаємо небезпечну тенденцію: влада дедалі більше концентрується, а контроль за нею слабшає. Коли журналісти викривають схеми, відповіддю стає не очищення системи, а спроба дискредитації або замовчування. Це класичний симптом дрейфу в бік авторитаризму, коли не проблема усувається, а той, хто на неї вказує.

Ще тривожніше виглядає ситуація з опозицією. Замість політичної конкуренції виникає криміналізація, замість дебатів — тиск. І тут не можна не згадати кейс Юлії Тимошенко, який останні місяці є символом вибіркового правосуддя. Медійно це подається як боротьба з корупцією, але насправді це спроба усунути сильного політичного опонента.

І сьогодні ми бачимо відлуння тих самих практик. Коли правоохоронна система використовується як інструмент політичної боротьби, коли справи з'являються вибірково, це вже не про законність. Це про контроль. Про страх перед альтернативною думкою.

Україна зараз перебуває у критичній точці: або ми визнаємо ці процеси і починаємо їм протидіяти, або ризикуємо остаточно втратити баланс між владою і суспільством. Бо корупція, підсилена авторитарними тенденціями, це не просто проблема, це загроза самому існуванню демократичної держави.