Чому реформа прокуратури в Україні буксує вже десять років

Понад десять років реформ, а прокуратура в Україні досі не стала тим інститутом, яким мала б бути. Незважаючи на численні зміни, нові закони та конституційні правки, система тягне за собою пострадянський спадок, змінюючи лише форму, а не суть. Головна проблема полягає в тому, що реформа буксує через внутрішні суперечності та відсутність політичної волі для доведення процесу до кінця.

У липні минулого року президент Володимир Зеленський наголосив, що кримінальні провадження не повинні тривати роками без законних вироків. Однак навіть призначення нового генерального прокурора Руслана Кравченка не змінило загальної картини. Реформа прокуратури продовжує гальмувати так само, як і за попередників, незважаючи на публічні застереження щодо обмеження незалежності антикорупційних органів.

Однією з ключових причин стає законодавчий хаос. Хоча Конституція передбачає «публічне обвинувачення», закон про прокуратуру оперує поняттям «державне обвинувачення». Ця термінологічна суперечність існує вже десять років, і жоден парламент не знайшов часу її усунути. Прокуратура фактично діє за законом, але в неконституційний спосіб, зберігаючи функції, від яких формально відмовилася.

Важливим етапом стала переатестація 2019–2021 років, яка мала оновити систему кадрів. Понад 8,4 тисячі прокурорів пройшли перевірку, але тисячі відсіяних оскаржили рішення в судах, і частина з них повернулася на посади. Цей процес перетворився на багаторічний судовий марафон, а не на швидке оновлення інституту.

Зовнішній тиск від Євросоюзу, Ради Європи та МВФ є рушієм змін, але він породжує специфічну проблему. Реформа часто виконується рівно стільки, щоб отримати фінансові транші або уникнути нових протестів. Коли зовнішній тиск слабшає, система відкочується назад, демонструючи відсутність власної стратегії розвитку.

Найочевиднішим прикладом відкату став законопроєкт № 1241, який фактично підпорядковував НАБУ і САП Офісу Генерального прокурора. Це рішення викликало масові протести на Картонковому майдані, і президент змушений був відступити. Однак посилення ролі генпрокурора щодо решти прокурорів залишилося, що свідчить про ситуативність змін без чіткого розуміння кінцевої мети.

Глибша причина стагнації реформ криється в особливостях української політики. Відсутність зв'язку між парламентською більшістю та урядом, а також культура відповідальності за обіцянки призводять до того, що законопроєкти часто вносяться для піару, а не для вирішення проблем. Поки парламент залишається майданчиком для маневрів, реформи матимуть свою стелю.