Олександр Дударенко, житель Лисянки та учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, згадує відрядження 1986 року як справжнє пекло, де невидима радіація забрала життя багатьох однолітків. У 21 рік він керував вантажівкою КАМАЗ, доставляючи глину для закриття доступу зараженої води до річки Прип'ять, не маючи при цьому жодних засобів індивідуального захисту.

Ліквідатор згадує, як їхні майже нові автомобілі, які працювали в зоні, виявилися настільки радіоактивними, що перевищували допустимі норми у десятки разів. За наказом їх відправили на так званий могильник техніки, де вже стояли сотні машин, що несли загрозу для всього живого. Сам водій дивується, як хлопці змогли витримати таке навантаження, маючи в кабіні лише пляшку води з йодом.

У перші дні після аварії реальні масштаби трагедії замовчували, а дозиметрів для вимірювання рівня опромінення просто не було. Праця була надзвичайно важкою: у спеку, у закритих кабінах, водії працювали по 12 годин поспіль. Олександр Дударенко пам'ятає, що за все відрядження в 30-кілометрову зону не почув жодного пташиного співу, натомість щодня бачив «рижий», мовби згорілий ліс та собак, які повністю втратили шерсть.

Відгомін тієї трагедії чує ліквідатор дотепер, що проявляється у поганому здоров'ї та моторошних спогадах. Він з сумом констатує, що молодий вік та спортивний гарт не врятували багатьох його товаришів від впливу радіації, і багато хто з них не прожив і десяти років після відрядження. Ця історія нагадує про ціну, яку заплатили люди за ліквідацію наслідків найбільшої техногенної катастрофи в історії.