Перекладачі жестової мови щодня забезпечують людям із порушеннями слуху повноцінне й комфортне життя. Досвідом у цій професії ділиться Маріна Ліферова, яка перекладає для нечуючих людей із дитинства. Вона офіційно працює в закладах різного напряму, зокрема в Українському товаристві глухих, і перекладала офіційні заходи у Верховній Раді та виступи президентів.

Маріна є киянкою та CODA, тобто дитиною глухих дорослих. Вона народилася в сім'ї батьків із порушеннями слуху та спілкувалася з ними жестовою мовою. З дитинства її виховували у білінгвальному середовищі, де люди, які і чують, і не чують, жили поруч. Саме така атмосфера змусила її обрати цю професію.

Вона перекладала батькам, їхнім друзям та знайомим у найрізноманітніших місцях: у поліклініці, на пошті, на батьківських зборах молодших сестер, у судах. Скрізь, де люди з порушеннями слуху мали потребу в комунікації та інформуванні, була присутня Маріна. Її прихід до фаху був лише питанням часу, адже це стало її хобі, фахом та любов'ю.

У світі існує багато різних жестових мов, де кожна країна має власну систему. Українська належить до французької системи, де ми спілкуємося за допомогою рук, пальців, а також немануального компонента — обличчя, голови й тіла. Британська система базується на дактильній абетці фаланг пальців, а в Азії використовують ієрогліфи.

Під час масштабних подій, таких як Дефлімпійські ігри чи міжнародні конференції, на сцені зазвичай стоять два фахівці. Один перекладає французькою системою, інший — британською. Дефлімпійські ігри є головними змаганнями серед спортсменів із порушеннями слуху, що відбуваються з 1924 року.

Труднощі перекладу бувають різні. Лектори великих заходів нерідко використовують нішеві терміни, до яких не готова масова аудиторія. У таких випадках перекладач має вловити й передати значення того, що називає оратор. Особливо складно, коли спікери вживають слова-паразити, які доводиться перефразовувати, щоб не порушити темп мовлення.

Політичні події та дебати у Верховній Раді також вимагають великої уваги. Там іноді ллється такий потік слів, що хочеться не інформацію передати, а вуха затулити. А часом, коли спікер говорить щось емоційне, перекладачу важко стримати сльози. Важливо бути з людьми по той бік екрана щирою, навіть якщо це викликає критику.

Однією з головних перепон серед перекладачів є недорікуватість. Багато фахівців виховувалися батьками з порушеннями слуху, чудово розуміють нечуючих людей, але мають замалий словниковий запас української мови. В Америці, Канаді, Швеції перекладачів навчають у вишах, де вивчають не лише іноземну мову, а й навички адаптації тексту рідною мовою.

Для перекладача-початківця єдина панацея — це працювати і ще раз працювати. Великий стаж — це як водійський досвід: що більше кілометрів наїздите, то кращим фахівцем станете. Слід ретельно опанувати всі аспекти мови — від словника до вимови, щоб побудувати речення, що збігається з темпом української мови.

Вивчати жестову мову ніхто не примушує, але це надзвичайно корисна навичка для пересічного українця. Якщо ти любиш людей, регулярно з ними спілкуєшся та прагнеш передати їм свою душу, любов, емоції — можна вивчити хоч усі мови світу, зокрема й жестову. Осягнути ази можна самостійно, переглядаючи відеоуроки або пісні за допомогою жестової абетки.

Для тих, хто хоче вийти на розмовний рівень та спілкуватися повноцінно в Києві, працюють спеціальні курси. Після закінчення можна отримати диплом перекладача і здобути нову професію. Це відкриває нові можливості для комунікації та допомоги людям з порушеннями слуху.