З дитячої мрії — одразу в епіцентр боїв, після поранення і коми — назад у стрій, а звання Героя України — «просто бойова нагорода». Командир роти вогневої підтримки 25-ї окремої повітряно-десантної Січеславської бригади Дмитро Тодоров в інтерв’ю Армія FM розповів про шлях у військо, сучасну війну дронів і піхоти, знищений танк Т-72 та чому кожен має бути готовим до війни.

— Пане Дмитре, ви мріяли стати десантником ще з дитинства. Звідки з’явилося це бажання? — Десь із шести років.

Колись по телебаченню крутили фільм «В зоні особого внимания». Подивився — і все, загорівся. — Ви двічі намагалися вступити до військового вишу.

Перший раз не вийшло. Як не опустили руки? — Щоб не втрачати рік, пішов у військове професійне училище.

А потім сам підготувався до ЗНО і вступив у 2015-му. Якби вдруге не вийшло — пішов би на контракт і пробував би далі. — Як рідні реагували на ваше рішення йти в десантники у час початку війни?

— Це був початок АТО, десантники першими приймали бої. Але я казав: якщо вже йти на війну — то краще бути в епіцентрі. — Що, на вашу думку, має змінитися в суспільстві щодо мобілізації?

— Будь-яку війну починає професійна армія, а закінчують — вчителі, програмісти, будівельники. Професійних військових завжди не вистачить. Треба бути готовими всім. — У 21 рік ви стали командиром взводу.

Як будували авторитет серед старших бійців? — У мене були досвідчені сержанти. Я прислухався до них, але рішення завжди було за мною.

Авторитет треба підтверджувати знаннями. — Сучасний офіцер — це більше менеджер чи боєць? — І те, і те.

Командир має бути готовий у будь-який момент вступити в бій. — Попри технологічність війни, наскільки важливою залишається піхота? — Вирішальною.

Територія — наша тільки тоді, коли там стоїть наш піхотинець. — Наскільки змінилася війна за останні роки? — Кардинально.

Якщо раніше були більше «чоловічі бої», то зараз — війна технологій і дронів. Але це все для того, щоб полегшити роботу піхоти. — Ви особисто знищили російський танк Т-72.

Як це було? — Тримали оборону. Я був у резерві.

Бігав за танком десь пів години, поки не зупинив. Екіпаж частково втік, механік-водій не здався. — Ви отримали важке поранення і провели кілька днів у комі.

Що пам’ятаєте? — Пам’ятаю, як курив у коридорі. А потім прокинувся через п’ять днів — і не розумію, що сталося.

Виявилося — приліт 152-го снаряда. — Чи були сумніви повертатися у стрій? — Ні.

Це моя професія. Я себе на цивільному житті не бачу. — Як дізналися про присвоєння звання Героя України?

— Після операції прокинувся — багато пропущених. Командир каже: подивись звернення президента. Було здивування.

— Чи змінило це ваше життя? — Ні. Для мене це просто бойова нагорода.

Не люблю афішувати. — Які «бонуси» від звання вважаєте найважливішими? — Отримав квартиру.

Це головне — забезпечити житлом дитину. — Де зараз виконуєте бойові завдання? — Покровський напрямок.

Ситуація стабільна, тримаємо фронт. — Як досягти переваги над ворогом? — Підготовка піхоти, ефективна розвідка і робота БПЛА.

Треба вражати скупчення противника, а не поодинокі цілі. — Чи змінилося ставлення до вас після отримання звання? — Ні.

Усе за статутом — кожен виконує свою роботу. — Ви казали, що вип’єте в центрі звільненого Донецька… — Так.

А потім звільнимо Крим, зайдемо в Москву з парадом перемоги — і все відсвяткуємо в нашому Криму. — Що хочете сказати побратимам і посестрам? — Кожен має виконувати свою роботу.